Соломія і Неля сиділи в підсобці. Коли Ярина відчинила двері, Соломія схопилася.
— Ну? Він пояснив?
— Пояснив.
— І?
— Я сказала, що мені потрібен час.
Соломія схопилася за голову.
— Ярино, він прийшов сам. Без маскування. Зізнався. Вибачився. Що ще треба?
— Дай їй подумати, — спокійно сказала Неля.
— Я вже двадцять три роки даю їй подумати. Коли вона думає, вона обирає найскладніше.
— Бо просте часто ненадійне, — сказала Ярина.
Соломія відкрила рот, закрила, потім запитала тихіше:
— Він тобі подобається?
Ярина зняла куртку з гачка, повісила назад, знову взяла.
— Подобається.
І вийшла в зал.
Соломія подивилася на Нелю.
— От бачиш, — сказала Неля.
— Що бачу?
— Що все не так погано.
Ярина зачинила кафе о пів на десяту. На вулиці затрималася біля дверей і торкнулася вивіски. Дерев’яні літери вже трохи потемніли: «У себе». Півтора місяця тому вона йшла тут із хворою п’яткою і останньою купюрою. Тепер життя змінилося так різко, що вона сама іноді не встигала за змінами. З кафе вона справлялася. З рештою — побачить…
