Три дні Клим не приходив. Ярина казала собі, що не чекає. Вона відчиняла кафе о пів на сьому, приймала замовлення, рахувала в блокноті, розмовляла з Антоном і Галиною Терентіївною, увечері зачиняла. Ритм залишався тим самим. Тільки Соломія час від часу дивилася на двері так, ніби чекала за двох.
На четвертий день, у середу, Ярина зателефонувала Левку Петровичу. Він відповів після другого гудка.
— Добрий день. Це Ярина. Я купувала у вас кафе в старому районі.
— Пам’ятаю вас, — сказав він обережно. — Як справи?
— Добре. Я не про це.
Вона йшла вулицею і говорила неголосно.
— Скажіть, коли ви оформлювали угоду, ви бачили, як він підписував?
— Дорошенко?
— Так.
Пауза.
— Бачив.
— Він сміявся?
Левко Петрович помовчав ще секунду.
— Так. Сміявся. Телефон в одній руці, ручка в другій. Договір майже не читав.
— Зрозуміло. Дякую.
— Ярино.
Вона вже збиралася прибрати телефон, але зупинилася.
— Він попросив видалити публікацію не через місяць, — сказав юрист. — Майже одразу після того, як почав до вас ходити. Приблизно за тиждень. Не знаю, чи це важливо.
— Важливо.
Вона завершила дзвінок і зупинилася біля вітрини якогось магазину. Не дивилася на товари за склом, просто стояла. Два факти знову лягли поруч і не скасували одне одного. Людина, яка сміялася. І людина, яка за тиждень почала виправляти те, що могла.
Ярина постояла ще хвилину, потім розвернулася і пішла назад…
