Клим приїхав у четвер в обід. Без куртки Макара, у своєму пальті, з відкритим обличчям. Біля входу була невелика черга — троє людей. Він став останнім.
Ярина побачила його крізь вікно.
— Я сама, — сказала вона Соломії.
— Я нічого не казала, — відразу відповіла та.
Клим увійшов, звично озирнув зал, побачив Ярину біля стійки і підійшов.
— Привіт.
— Привіт.
Вони подивилися одне на одного недовго, без красивої сцени і довгої паузи. Просто стояли в шумному обідньому кафе, де хтось їв борщ, хтось чекав пиріжки, а на кухні гриміли дека.
— Столик біля вікна вільний, — сказала Ярина.
— Добре.
Він сів. Вона принесла меню, хоча він знав його напам’ять. Принесла тому, що так було правильно.
За хвилину підійшла.
— Борщ?
— Борщ.
Вона не йшла. Стояла поруч.
— Я думала три дні.
— Знаю. Я рахував.
— І дзвонила Левку Петровичу.
Він підвів очі.
— Навіщо?
— Хотіла перевірити одну річ. Він підтвердив: ти підписував договір, сміючись. Це було, і я не збираюся робити вигляд, що цього не було.
— Я не прошу.
— Але він сказав і інше. Що ти попросив видалити пост майже одразу після того, як почав сюди ходити. Не через місяць.
Клим мовчав.
— Мені було важливо це знати.
— І що ти вирішила?
Ярина відповіла не відразу. Не через сумнів — через бажання сказати точно.
— Я вирішила, що людина може бути різною в різні моменти. Тоді ти був одним. Зараз, можливо, інший. Я цього ще не знаю. Але готова дізнаватися.
Клим дивився на неї.
— Це все?
— Поки що все. Борщ зараз принесу.
Вона пішла на кухню. Соломія за стійкою видихнула так голосно, що Антон за сусіднім столом підвів голову.
— Усе нормально?
— Чудово, — сказала Соломія.
Наступні три тижні були звичайними і незвичайними водночас. Клим приходив щодня вже відкрито, у своєму пальті. Якось Антон сказав йому: «Добре виглядаєте» — таким тоном, яким кажуть зовсім інше. Клим відповів «дякую» і нічого не став пояснювати.
З Яриною вони розмовляли обережно, як ходять по тонкій кризі, поки не знаєш, чи витримає. Потім звичніше. Вона розповідала про кафе, він слухав. Іноді говорив щось корисне — про постачальників, договори, обсяги закупівель, умови з пекарнею. Ярина не приймала поради на віру. Перевіряла, рахувала, якщо було розумно — брала в роботу.
Він не пропонував грошей. Не ліз рятувати. Не вимовляв фраз, після яких допомога перетворюється на приховану владу. Зрозумів, що саме цього робити не можна.
Якось у суботу вони затрималися після закриття. Соломія і Неля пішли, Галина Терентіївна поїхала раніше. Ярина звіряла цифри в блокноті, водила олівцем по рядках і час від часу перераховувала в умі ще раз. Клим сидів навпроти з чаєм і не квапив її.
— Скоро пів року, як кафе відкрилося, — сказала вона.
— Відзначите?
— Не знаю. Напевно, зробимо знижку на пиріжки. Щось гучне — не наш стиль.
— Ваш стиль — працювати.
— Це погано?
— Це добре. Рідко.
Він сказав без іронії. Ярина закрила блокнот і подивилася на нього.
— Климе, ти розумієш, що це кафе — моє? Не за документами. По-справжньому моє.
— Розумію.
— Немає боргу. Немає вдячності за те, що ти продав. Немає образи за ціну. Я купила. Ми зробили. Це чесно.
— Абсолютно чесно.
— Я просто хочу, щоб ти це пам’ятав. Це частина історії, але не привід мені бути вдячною і не привід усе життя злитися.
— Добре.
Ярина помовчала.
— І ще. Ти мені подобаєшся. Це теж чесно.
Клим не усміхнувся. Не тому, що не був радий, а тому що усмішка здалася б надто маленькою для того, що він відчув.
— Ти мені теж.
Весілля було в травні. Ярина відразу сказала, що хоче в кафе. Клим не сперечався.
Святослав Дорошенко приїхав до початку. Оглянув зал, білі скатертини, крейдяну дошку, яку Галина Терентіївна того дня написала особливо гарно, і сказав Ярині:
— Ви добре це зробили.
— Ми, — виправила Ярина.
Святослав подивився на неї і кивнув.
— Ви.
Гостей було небагато. Так захотіли обоє. Антон прийшов у свіжій сорочці і почувався трохи ніяково, але пиріжків узяв одразу три. Лук’ян із пекарні привіз святковий хліб із хрусткою скоринкою і відмовився брати гроші. Левко Петрович сидів за дальнім столиком, пив чай і виглядав так, ніби давно чекав саме цього вечора.
Галина Терентіївна готувала весь день. Вийшла з кухні тільки тоді, коли все було розставлено. Стала біля дверей, склала руки на фартусі й оглянула зал.
— Тітко Галю, ви плачете? — запитала Соломія.
— Перевіряю, чи не димить на кухні. Іди, не заважай.
Соломія обійняла її.
— Я вас люблю.
— Іди, кому кажу, — сказала Галина Терентіївна, але з місця не пішла.
Клим і Ярина стояли біля вікна — того самого, крізь яке він уперше дивився на зал, ще не наважуючись увійти.
Ззовні була стара вулиця, гаражі, трансформаторна будка. Нічого урочистого. Звичайний краєвид.
— Знаєш, що я побачив тут тоді? — запитав Клим.
— Чергу.
— Ні.
Він подивився у вікно.
— Я побачив, що хтось узяв те, що я викинув, і зробив із цього справжнє. Мені стало цікаво: як?
— І як?
— Руками, — сказав він. — Просто руками.
Ярина подивилася на свої долоні. На шкіру, трохи загрубілу від води, борошна, мийних засобів і нескінченних записів у блокноті. На в’їдливий запах кухні, який не зникав до кінця навіть у святковий вечір. На мозоль від ручки, що залишився там, де щодня трималися цифри, списки, страхи і надія, яку вона довго не наважувалася назвати надією.
— Так, — сказала вона. — Руками.
Неля цокнулася з Антоном компотом. Соломія щось голосно розповідала і сміялася, як завжди, трохи раніше завершення власної фрази. Галина Терентіївна нарешті зняла фартух і сіла за стіл.
На крейдяній дошці над стійкою цього дня було написано не меню. Там стояло одне слово: «У себе». Без пояснень. Цього вистачало.
