Соломія натрапила на той пост випадково. Ярина попросила її перевірити, чи пишуть про кафе на місцевих форумах: чи є скарги, чи треба відповідати, чи варто заводити сторінку. Соломія відкрила пошук, ввела назву кафе і район, почала гортати результати.
Відгуки були хороші, прості. Хтось хвалив пиріжки, хтось писав, що тут не обманюють із порціями, хтось радив приходити до обіду, бо потім усе розбирають. Соломія вже збиралася закрити телефон, коли побачила збережену копію видаленої публікації.
Заголовок ударив в очі: «Дівчина з дитбудинку купила помийку за тисячу. Господиня знайшлася».
Нижче було мутне фото договору. Розмите, але підпис читався: Дорошенко К. С.
Соломія сиділа на табуреті біля стійки і дивилася в екран. У залі йшов обід, люди їли, дзвеніли ложки, Неля приймала замовлення за дальнім столом, Ярина була на кухні з Галиною Терентіївною. Соломія перечитала заголовок ще раз. Повільно. Потім прибрала телефон у кишеню фартуха і повернулася до роботи.
До закриття залишалося шість годин. Таку розмову не можна починати посеред дня.
Клим прийшов о пів на першу. Соломія побачила його на порозі і відчула, як усередині все стиснулося. Не від чистої злості. Від чогось складнішого, неприємнішого, липкого.
Вона усміхнулася професійно — так, як навчилася за роки за касою.
— Добрий день. Столик біля вікна вільний.
Він сів. Ярина вийшла з кухні, побачила його, кивнула і підійшла.
— Борщ сьогодні?
— Так. І пиріжок із м’ясом.
— Добре.
Соломія дивилася, як Ярина записує замовлення, як Клим тихо каже їй щось, як вона ледь усміхається у відповідь. Не широко — Ярина взагалі усміхалася ощадно, ніби берегла усмішки для випадків, коли інакше не можна.
Соломія відвернулася до каси. Дорошенко К. С. Клим. Будівництво. Сімейна справа. Вона згадала прізвище не відразу, але згадала: щити, будови, рекламні банери по всьому місту. Раніше вона проходила повз і ніколи не затримувала погляд.
Увечері, коли кафе зачинили і Галина Терентіївна пішла, вони залишилися втрьох: Ярина, Соломія і Неля. Прибирали зал, як завжди. Соломія дочекалася, поки Неля піде в підсобку по чисту ганчірку, і підійшла до Ярини.
— Мені треба тобі дещо показати.
Ярина підвела очі і з обличчя подруги відразу зрозуміла: хороших новин у такому тоні не приносять.
— Що?
Соломія дістала телефон, відкрила збережену копію і простягнула.
Ярина взяла телефон. Текст був короткий, але погляд не проходив по ньому швидко: чіплявся за кожне слово, за мутну фотографію, за знайомі ініціали під договором. Вона дочитала до кінця, затрималася на підписі, потім повернулася до початку і прочитала все ще раз — повільніше, ніби перевіряла, чи не помилилися очі.
Соломія мовчала.
— Дорошенко К. С., — сказала Ярина нарешті.
— Так. Клим. Так.
Ярина повернула телефон, взяла ганчірку зі стійки і почала витирати поверхню. Повільно, ділянка за ділянкою, ніби саме зараз знайшлася найважливіша справа.
— Ярино, — не витримала Соломія.
— Я чую.
— Скажи хоч щось.
— Що саме?
Голос у Ярини був рівний. Не крижаний, не тремтячий. Просто зібраний, як буває в людини, яка втримує всередині надто багато і поки втримує успішно.
— Він продав тобі це місце, сміючись.
— Я знала, що власник позбувається збиткового кафе. Левко Петрович пояснював. Я розуміла, що для нього це несерйозна справа. Мені було байдуже.
— Але він ходить сюди щодня. І мовчить, хто він.
— Так. Це нечесно.
Неля повернулася з підсобки, зупинилася, подивилася на Соломію, на Ярину, на простір між ними.
— Що сталося?
— Клим — той, хто продав їй кафе, — сказала Соломія. — Дорошенко. Будівельна група.
Неля нічого не сказала. Тільки подивилася на Ярину.
— Ти як?
— Нормально.
— Неправда, — різко сказала Соломія.
— Я сказала нормально. У сенсі — не падаю. Думатиму вдома.
Ярина взяла куртку. Біля дверей зупинилася.
— Пост видалений.
— Так. Але копія залишилася.
— Він видалив.
— І що, це все змінює?
Ярина взялася за ручку.
— Поки не знаю.
Удома вона не спала до другої ночі. Не металася, не плакала, не дозволяла думкам розсипатися. Думала так само, як рахувала гроші: по пунктах.
Перше. Він продав кафе за тисячу і сміявся. Його друзі виклали гидкий пост. Це було.
Друге. Він прийшов сам. Не зателефонував, не з’явився колишнім власником перевірити, що стало з приміщенням. Одягнув чужу куртку, став у чергу, сів за стіл. Це теж було.
Третє. Він ходив майже щодня. Розмовляв, питав, слухав. Не з ввічливості — Ярина вміла відрізняти.
Четверте. Він не сказав. Жодного разу. Навіть коли вона запитала про роботу і він міг назвати все прямо.
Злість була б простішою. У злості є напрямок і вихід. Але злість не приходила чистою. Замість неї було щось складніше: ніби двоє людей, неможливих поруч, виявилися однією і тією ж людиною. Той, хто сміявся над підписом. І той, хто сидів поруч, поки вона шукала загублені вісімдесят, і не сказав жодного поблажливого слова.
Із цим треба було щось робити. Тільки що — Ярина ще не знала…
