Після цієї розмови між ними щось зрушилося. Не різко, не так, щоб можна було назвати день і годину. Радше, як меблі в кімнаті: одного разу помічаєш, що стало інакше, а коли саме — не пам’ятаєш.
Ярина стала затримуватися біля його столика трохи довше. Вона не любила зайвих слів, але тепер відповідала не тільки по справі. Розповіла, що меню розширили: додали суп із фрикадельками і рибний пиріг по п’ятницях, бо Галина Терентіївна наполягла. Що одного разу ввечері прорвало трубу в підсобці, і вони до десятої шукали сантехніка через сусідній магазин. Той прийшов не в найкращому вигляді, але все полагодив. Що Соломія хоче намалювати на стіні щось «затишне», а Галина Терентіївна називає настінний розпис ресторанними викрутасами.
— А ви що думаєте? — запитав Клим.
— Про розпис?
— Так.
— Думаю, Соля все одно намалює. Просто дочекається, коли тітка Галя піде раніше.
Клим засміявся несподівано для себе — легко і по-справжньому. Ярина подивилася здивовано: вона сказала правду, а він чомусь почув у ній жарт.
Соломія все бачила.
У п’ятницю, коли Клим пішов, вона підійшла до Ярини з виглядом людини, яка довго терпіла і більше не може.
— Ярино.
— Що?
— Ти помічаєш, що він ходить сюди вже півтора місяця?
— Помічаю. Постійний гість.
— Ні, не гість. Він на тебе дивиться.
— Він дивиться на меню.
— Я касирка, — Соломія сперлася ліктями на стійку. — Я весь день дивлюся на людей. І знаю різницю між «дивиться на меню» і «дивиться на людину».
— Він просто ввічливий.
— Він закоханий.
— Солю.
— Ярино.
Ярина взяла блокнот і пішла до столика перераховувати замовлення. Соломія подивилася їй услід.
— Нелю, ти чула?
Неля протирала стіл біля вікна.
— Чула.
— І?
— Ярина все бачить.
— Та ну?
— Просто вона не знає, що робити з тим, що для неї.
Соломія відкрила рот, подумала і закрила.
— Розумно сказала.
— Іноді виходить, — відповіла Неля і пішла на кухню.
У неділю Клим прийшов майже перед закриттям, о пів на восьму. Зал уже наполовину спорожнів. Ярина прибирала дальні столики.
— Пізно сьогодні.
— Зустріч затягнулася. В обід не встиг.
— Гарячого майже немає. Можу запропонувати пиріжки і чай.
— Підійде.
Вона принесла три пиріжки і чай у простому кухлі. Галина Терентіївна вже йшла додому, вийшла з кухні в пальті, кивнула Климу як своєму. Неля збирала скатертини, Соломія рахувала касу.
Ярина вперше при ньому сіла за сусідній столик. Дістала блокнот.
— Не заважатиму, — сказав він.
— Не заважаєте. Я рахую. Рахувати можна і розмовляючи.
Він дивився, як вона веде пальцем по цифрах, як прикушує губу, коли сума не сходиться, як відкидається на спинку і на секунду дивиться в стелю.
— Сходиться?
— Майже. Десь вісімдесят загубилися. Може, решту не так дала.
— Буває. Вісімдесят — не катастрофа.
— Для мене поки що кожна дрібниця рахується.
Вона сказала це без скарги. Просто назвала стан речей. Клим їв пиріжок і мовчав.
За вікном темніло. Соломія клацнула касою і сказала в простір:
— Хороший день був.
— Ага, — озвалася Неля.
— Климе, — сказала Ярина, не відриваючись від блокнота.
— Так?
— Ви чим займаєтеся?
— Будівництвом.
— На себе?
— Сімейна справа.
Вона кивнула і щось записала, ніби ця інформація стала ще одним рядком у її обліку.
— Зрозуміло.
І більше нічого не запитала…
