У четвер Вербицький в офісі не з’явився. О дев’ятій ранку Мирослава розіслала коротке повідомлення: «Орест Павлович сьогодні працює віддалено. Поточні питання надсилати мені». Жодних пояснень. Мирослава взагалі ніколи не давала зайвих деталей.
Марта прочитала лист, закрила його й відкрила робочу таблицю.
До обіду підійшов Кирило.
— Вербицького немає.
— Я бачила лист.
— Він три роки офіс не пропускав. Мирослава каже, особисті обставини.
— Мирослава такого не каже. Вона написала, що він працює віддалено.
Кирило дивився на неї з тим виразом, який з’являється, коли людина відчуває: співрозмовник знає більше, ніж вимовляє.
— Ти щось знаєш?
— Я знаю те, що написано в листі.
Вона повернулася до екрана. Кирило постояв ще секунду й пішов.
День минув рівно. Марта закінчила поточний звіт, надіслала Мирославі погодження формату презентації для ради й о шостій вечора зібралася додому. Телефон мовчав. Листів від Вербицького не було.
У п’ятницю він приїхав. Марта побачила його о пів на десяту: він пройшов через загальну залу до ліфта, навіть не заходячи у відділ. Пряма спина, руки в кишенях, погляд уперед. Усе як завжди. Тільки крок був трохи повільнішим. А може, їй здалося.
Об одинадцятій Мирослава викликала її нагору.
Вербицький сидів за столом, перед ним лежала її презентація для ради. Поля знову були списані олівцем. Робоча розмова почалася без передмов: слайд за слайдом, формулювання за формулюванням. Три текстові правки, одна структурна, одна щодо графіка — легенда надто дрібна, на роздруківці губиться.
Марта записувала. Усе було звично: сухо, конкретно, професійно. Коли зауваження скінчилися, вона закрила блокнот.
— Доопрацюйте до понеділка.
— Добре.
Вона не вставала. Просто чекала, хоча сама не знала, чого саме.
Вербицький якийсь час дивився на теку. Потім сказав рівно, ніби переходив до чергового пункту порядку денного:
— Я вчора їздив до нього.
Марта не спитала, як минуло, і не сказала, що рада. Вона розуміла: якщо він захоче, розповість сам.
— Він живе там само, — продовжив Вербицький. — Я не був у тому будинку двадцять два роки. Нічого не змінилося. Книжкові полиці. Лампа на столі.
Він зробив паузу.
— Відчинив так, ніби чекав.
— Може, й чекав, — тихо сказала Марта.
— Може.
Вербицький дивився не на неї, а на олівець, що лежав поперек теки.
— Ми говорили чотири години. Я не пам’ятаю, коли востаннє говорив із кимось чотири години.
Він вимовив це без подиву, але сама цифра ніби була для нього чужою. Чотири години — не нарада, не суперечка, не перевірка звіту. Просто розмова, для якої, здавалося, в його житті давно не залишалося місця.
Марта мовчала.
— Він розповів про операцію. Докладно. Що казали лікарі, як було до, як після.
Пауза стала важчою.
— Я не знав. І не дізнався б, якби не ви.
— Він не хотів турбувати.
— Я знаю, як він влаштований, — тихо сказав Вербицький. — Я саме від цього й пішов колись.
Він помовчав.
— А потім сам став таким. Навіть не помітив коли.
Марта дивилася на нього, але він не підводив очей. Повільно крутив олівець між пальцями.
— Ви помирилися? — спитала вона.
— Не знаю, чи це так називається. Ми поговорили. Він сказав, що був неправий. Я сказав, що теж. Це не свято і не мирова угода. Просто розмова після двадцяти двох років.
— Для початку цього достатньо.
— Можливо.
Він підвів погляд.
— Ви ризикували, коли сказали мені. Я міг відреагувати інакше.
— Могли.
— Чому все одно сказали?
Марта подумала.
— Бо правда, яку не говориш із обережності, поступово перестає бути чесністю. Стає зручністю. Я не хочу бути зручною. Я хочу бути чесною. Це різні речі.
Вербицький дивився довго.
— Де ви цього навчилися?
— У вашого батька.
Щось у його обличчі ледве змінилося. Воно не стало м’яким, але ніби менш щільно закрилося.
— Він хороший викладач, — сказав Вербицький не питанням, а твердженням.
— Найкращий із тих, кого я знала.
— Він говорив про вас учора.
Марта підвела очі.
— Сказав, що ви найсильніша випускниця за десять років.
— Цю фразу я вже чула на врученні диплома.
— Він сказав інше. Що у вас є якість, якої не навчиш: ви говорите правду, коли це незручно, і мовчите, коли слова зайві.
Коротка пауза.
— Він має рацію.
Марта не відповіла. Це якраз був той випадок, коли слова справді були зайвими.
— Ідіть, Левченко. Правки до понеділка.
Вона встала. Уже біля дверей обернулася.
— Оресте Павловичу.
Він підняв погляд.
— Він буде радий, якщо ви зателефонуєте. Не приїдете — просто зателефонуєте. Між візитами.
Вербицький дивився на неї.
— Я знаю.
— Я знаю, що ви знаєте. Просто кажу вголос, щоб це стало трохи реальнішим.
Він майже всміхнувся. Майже — один кутик рота, одна секунда. Потім узяв олівець і відкрив наступну теку.
Марта вийшла. У ліфті вона вперше за довгий час не відчула потреби видихати лише за зачиненими дверима. Розмова була важка, але не тією вагою, що тисне. Тією, яка мала статися…
