Понеділок почався не з правок. О 8:50 Марта зайшла в ліфт на першому поверсі й ледь не зіткнулася з Ковальчуком: він виходив, вона заходила. Між ними залишалося менше пів метра. Ковальчук подивився на неї як на невелику перешкоду на шляху — без злості, але з очевидним наміром прибрати, якщо заважатиме.
— Левченко.
— Доброго ранку.
— Затримайтеся на хвилину.
Це не було проханням. Марта вийшла назад. Ковальчук відступив до стіни, пропускаючи співробітників, і зупинився навпроти неї.
— Мені повідомили, що ви підписали постійний контракт.
— Так.
— Наприкінці минулого тижня Вербицький відхилив моє заперечення.
— Я знаю.
Він дивився спокійно, важко, без поспіху.
— Ви розумна дівчина. Розумні люди швидко розуміють: у будь-якій структурі є ті, з ким корисно дружити, і ті, з ким невигідно сваритися.
Марта мовчала.
— Вербицький сильний. Але контрольного пакета в нього немає. У мене двадцять три відсотки. Такі цифри краще пам’ятати.
— Дякую за інформацію.
— Це не інформація. Порада.
— Я зрозуміла. Але я аналітик, не політик. Моя робота — рахувати чесно. Цим і займатимуся.
Ковальчук кілька секунд не відповідав.
— Ви вже вдруге говорите мені одне й те саме.
— Бо правда не змінюється від повторення.
— Правда, — повторив він майже насмішкувато. — Правда в тому, що за пів року, коли Вербицький перестане бути вам потрібен або ви перестанете бути потрібні йому, ви зрозумієте, як тут усе працює.
— Можливо. Але це за пів року. А зараз у мене правки до презентації.
Вона зайшла в ліфт. Двері зімкнулися. Руки залишалися спокійними, але розмова зафіксувалася в пам’яті чітко: понеділок уранці, перший поверх, двадцять три відсотки. Не пряма погроза. Натяк. І сказаний він був не випадково. Такі фрази не кидають просто для настрою; їх залишають у пам’яті співрозмовника, як камінь у кишені. Марта відчула його вагу, але не дозволила їй змінити ходу, коли ліфт відкрився на її поверсі.
На дванадцятому поверсі Марта сіла за стіл і відкрила презентацію. Об одинадцятій її викликав Вербицький. Фінальну версію він уже бачив: вона відправила файл о дев’ятій. Зауважень до правок не було. Коли вона увійшла, він лише кивнув.
— Ковальчук говорив із вами вранці.
Не запитання.
— Так. Біля ліфта.
— Що сказав?
— Нагадав, що має двадцять три відсотки, і порадив пам’ятати про це.
— Ваша відповідь?
— Що я аналітик, а не політик. І що піду працювати.
— І пішли?
— Поїхала ліфтом.
Вербицький узяв олівець і раз торкнувся ним стільниці.
— Він продовжить. Заперечення через юридичну службу було першим кроком. Розмова з вами — другим. Третій буде через раду.
— Що саме він може зробити?
— Поставити питання про відповідність. Запросити зовнішню перевірку ваших звітів. Формально законно. Це займе місяць. Навіть якщо нічого не знайдуть, слід залишиться.
— Тоді нехай перевіряють. Якщо звіти чисті, перевірка це підтвердить.
— Ви розумієте, що справа не у звітах?
— Розумію. Це тиск. Але якщо я почну працювати інакше через тиск, це буде не аналітика, а політика. Я не згодна.
Він довго дивився на неї.
— Левченко, у вашої роботи є слабкі місця?
Вона замислилася.
— Іноді я витрачаю забагато часу на перевірку даних, які інші приймають без уточнення. Це уповільнює процес.
— Це не слабке місце.
— Для швидкості — слабке. Для результату — ні.
Вербицький закрив теку.
— Ковальчук запросить перевірку в середу. Я вже знаю. До середи мені потрібен ще один звіт. Новий, поза поточними завданнями.
— Щодо якого активу?
— «Рудний схил». Видобувна компанія. Партнерство з особистим інтересом Ковальчука через структуру в острівній юрисдикції. Тридцять один відсоток через номінальний ланцюг. Це не таємниця, усе є у відкритих реєстрах. Просто ніхто не зводив це в один аналіз.
Марта дивилася на нього.
— Ви хочете, щоб я підготувала звіт щодо активу, де в члена ради особистий інтерес?
— Так.
— Це прямий конфлікт.
— Саме так. Він тисне на вас, бо вважає слабкою ланкою, через яку можна тиснути на мене. Зробіть звіт за даними. Якщо там є те, що йому невигідно, це його проблема. Ваша робота — написати те, що є.
— Строк?
— Завтра, вісімнадцята.
— Один день.
— Так.
Марта кивнула.
— Ідіть.
Вона підвелася.
— Левченко.
Марта зупинилася.
— Ковальчук сказав про двадцять три відсотки, щоб ви злякалися.
— Я не злякалася. Я записала це як робочу інформацію.
— Чому не злякалися?
Вона подумала секунду.
— Бо страх змінив би тільки мою роботу, а не його наміри. Якщо він захоче прибрати мене, шукатиме спосіб незалежно від того, боюся я чи ні. Я можу контролювати лише якість своїх рішень.
— Ви міркуєте як людина, яка вже програвала й знає, що це не кінець.
— Я міркую як людина, яка розуміє межі контролю. Цього мене теж навчив ваш батько.
Вербицький не відповів, але в його обличчі щось стало тихішим.
— Працюйте.
Марта вийшла, спустилася на дванадцятий, налила кави й відкрила базу щодо «Рудного схилу». Часу було надто мало, щоб витрачати його на страх…
