— Університет закінчили цього року, — промовив Вербицький, не підводячи очей. — Факультет економіки в профільному економічному університеті. Досвіду роботи немає.
— Було тримісячне стажування в інвестиційній структурі «Контур Капітал», — сказала Марта.
— Стажування — не робота.
— Залежить від того, які завдання там давали.
У кімнаті на мить стало зовсім тихо. Мирослава ніби перестала ворушити ручкою.
— Тоді скажіть, які саме завдання, — дозволив він.
— Я переглядала портфель регіональних активів на приховані ризики. Підготувала три аналітичні записки. Одну з них використали, коли ухвалювали рішення вийти з двох позицій.
— Вам це хтось сказав?
— Я бачила протокол. Там було посилання на мій розрахунок.
Він знову подивився в папери. Перегорнув сторінку, цього разу трохи повільніше.
— Університет щойно за плечима, реального стажу майже немає. Чому я маю взяти вас?
Запитання він поставив так, ніби перед ним сидів не кандидат, а свідок, якого потрібно вивести на прикрашання фактів, на розгубленість, на першу слабку відповідь.
— Бо я найсильніша випускниця факультету за останні десять років, — відповіла Марта без підвищення голосу.
Кутик його губ ледь здригнувся. Це було не схвалення, а майже суха насмішка.
— Самооцінка у вас помітна.
— Це не моя оцінка. Так сказав ректор на врученні диплома. Я лише повторила формулювання.
Вербицький нічого не сказав. Повернувся до першої сторінки й почав читати заново, уважніше, ніж до того. За високими вікнами місто з двадцять третього поверху звучало приглушено, ніби скло відрізало від кабінету все зайве: шум машин, випадкові голоси, чужу метушню.
Наприкінці останньої сторінки його погляд спинився. Унизу, у рядку «Науковий керівник», було надруковано: професор Павло Данилович Вербицький, кафедра фінансового аналізу економічного університету…
