Орест Павлович не змінився в обличчі. Він дивився на цей рядок довше, ніж до того — на все резюме. Потім поволі підвів очі на Марту.
Вона не відвела погляду. У її очах не було ні переможного блиску, ні прохання, ні обережного співчуття. Тільки спокійне очікування людини, яка не збирається пояснювати правду раніше, ніж її запитають.
Мирослава, схоже, не зрозуміла, що саме змінилося в кабінеті, або вдала, що не зрозуміла. Стояла там само, з блокнотом у руках.
Вербицький поклав аркуші на стіл із такою точністю, що краї паперу стали паралельними до краю стільниці.
— Ви знали, що він мій батько?
— Ні.
— Коли дізналися?
— Три дні тому. Шукала інформацію про холдинг, відкрила вашу біографію.
— І все одно прийшли.
— Я прийшла на співбесіду.
— Не до мене?
— Не до вас особисто.
Він мовчав довго. Потім підвівся, відійшов до вікна й знову повернувся до неї спиною. Кілька секунд дивився вниз, на місто, що рухалося за склом і не могло знати, як один рядок у чужому резюме змінив температуру повітря в цьому кабінеті.
— Мирославо, — сказав він нарешті, не обертаючись.
— Так, Оресте Павловичу.
— Оформіть Марту Левченко на випробувальний термін. Три місяці. Умови стандартні.
Секретарка швидко занотувала.
— Вийдіть, будь ласка, — додав він.
Фраза могла стосуватися будь-кого з них, але Мирослава зрозуміла першою й тихо зачинила двері ззовні. Марта підвелася, забрала папку.
— Можете йти, — сказав Вербицький, усе ще стоячи біля вікна.
Вона вже торкнулася ручки дверей, коли його голос зупинив її.
— Левченко.
Марта обернулася не повністю, лише завмерла.
— Якщо ви думали, що цей рядок у резюме зіграє на вашу користь, то помилилися. Я взяв вас не через нього. Швидше всупереч. Запам’ятайте.
Вона помовчала, тримаючи долоню на холодній ручці.
— Я вписала його не для вигоди, — сказала вона. — Він був моїм науковим керівником. Це правда.
І вийшла. Вербицький залишився біля вікна. Резюме лежало на столі відкритим, а ім’я батька дивилося з білого аркуша вгору. Він не взяв папери в руки знову, але й не прибрав їх…
