Лікарка залишила Анну під наглядом на добу. Нічого страшного не сталося, але організм нагадав, що справедливість не скасовує втоми. Павло сидів у коридорі до пізнього вечора, приносив воду й зарядку для телефона. Анна приймала допомогу без вдячної усмішки: допомога не купувала прощення.
Свекруха прийшла наступного дня з домашнім супом і складеною дитячою кофтиною. Вона стояла біля ліжка, не наважуючись сісти. — Я погано вчинила, — сказала вона нарешті. — Я злякалася ганьби більше, ніж твоєї біди. Мені соромно, Аню.
Анна дивилася на її почервонілі очі й розуміла: образа не зникла. Вона просто перестала бути єдиним, що тримало її на ногах. — Мені потрібен час, — відповіла вона. Свекруха кивнула так швидко, ніби чекала саме цих слів, а не миттєвого прощення.
Донька народилася через місяць, рано-вранці, коли за вікном сіріло й у коридорі скрипів візок. Дівчинка закричала хрипко й сердито. Анна заплакала, коли їй поклали тепле мокре тільце на груди. Павло потім довго не міг узяти дитину на руки, бо боявся впустити.
Назвали її Вірою: Анні хотілося заново навчитися вірити — не сліпо, не всупереч собі, а спокійно, перевіряючи вчинки. Перші тижні в Ніни пройшли в молоці, безсонні, мокрих пелюшках і раптових сльозах. Павло приходив щовечора, мив посуд, виносив сміття, мовчки збирав ліжечко. Нова близькість, якщо вона взагалі могла з’явитися, мала вирости не зі звички, а з терпіння.
Перший платіж від Ірини прийшов на картку через два тижні після пологів. Невеликий, але справжній. Слідом адміністрація галереї запропонувала забрати вироби Олени, що залишилися, і розглянути місце в маленькому ряду для майстерень: вузький куток із білими стінами та спільним примірочним дзеркалом. Анна прочитала лист тричі, потім увімкнула мамину стару швейну машинку.
Машинка кашлянула, застрочила нерівно, потім упіймала ритм. Віра спала в переносці поруч, морщачи ніс від звуку. Анна дістала з коробки мамині зошити, розгладила викрійку «ластівчиної» кишені й уперше за довгий час відчула не страх, а роботу під пальцями — зрозумілу, живу, свою.
Коли вона прийшла в колишній «Верес» за останніми речами, приміщення було порожнім. Дзеркала зняли, на підлозі залишилися сліди від стійок, у кутку валявся обривок золотої стрічки. Без свічок і підсвічування кімната здавалася меншою. Анна стояла біля стіни, де її соромили за старий пуховик, і не розуміла, чому раніше це місце здавалося їй таким владним.
Савчук виніс із підсобки маленький пакет. — Знайшли за касовою стійкою, коли розбирали меблі. Схоже, ваше. Анна розкрила пакет і побачила мамину сантиметрову стрічку з потертими цифрами й вузликом на кінці. Мабуть, вона випала з коробки ще тоді, коли Павло виносив речі на прохання Ірини. Анна притиснула стрічку до долоні, і цифри відбилися на шкірі тонкими червоними слідами, ніби мама на секунду взяла її за руку…
