Через три тижні вони зустрілися в кабінеті юриста галереї. Ірина прийшла зі своїм представником, у темному светрі, без прикрас. Вона схудла, обличчя стало різкішим, і Анна раптом побачила, що за її колишньою бездоганністю завжди стояла паніка. Така паніка змушує людей купувати дорогі дзеркала, щоб не дивитися прямо на себе.
На столі лежали документи: визнання відсутності нестачі, відкликання звинувачень, угода про виплату боргу, передача маминих речей, що залишилися, Анні, зобов’язання не використовувати лекала Олени Мельник і назву колекції. Окремим рядком ішли борги перед Оленою та ще двома майстринями. Частину продажів довести не вдалося. Тетяна сказала чесно: — Беремо те, що можна закріпити, і залишаємо право вимагати решту далі.
Ірина довго не підписувала. Ручка лежала перед нею, як гострий предмет. — Ви всі думаєте, я просто хотіла вкрасти, — сказала вона, не підіймаючи очей. — А я хотіла, щоб це мало гідний вигляд. Щоб люди заходили й не бачили, як я починала з розкладачки на ринку. Щоб батько сказав: «Вийшло».
— Гідно не виходить із чужого імені, — відповіла Анна.
Ірина подивилася на неї, і на секунду в цьому погляді не було ненависті. Було втомлене визнання того, що сперечатися більше нічим. Вона підписала перший аркуш, другий, третій. На четвертому рука здригнулася. Її юрист тихо підказав місце для підпису. Після цього Ірина відкинулася на спинку стільця й ніби стала меншою.
Савчук передав Анні конверт із копією рішення про розірвання оренди. — Площу звільнять до кінця місяця. Ми не укладатимемо з Кравець нових договорів. Щодо вашої мами в нас збереглися архівні матеріали. Коли будете готові, приходьте обговорити, що робити з її колекцією. Без поспіху.
Анна мовчки взяла конверт. Перемога не принесла ні легкості, ні радості. Залишилася тільки страшенна втома, ніби весь цей місяць вона несла на руках не папку, а себе саму колишню — розгублену, принижену, таку, що намагалася всім сподобатися.
Після зустрічі Павло чекав унизу біля автомата з кавою. У руках у нього був паперовий стаканчик для неї і другий, охололий, для себе. — Я сказав мамі правду, — вимовив він. — Вона хоче вибачитися. Не зараз, коли ти дозволиш.
Анна взяла стаканчик, бо руки мерзли. — Вибачення не повертають довіру.
— Знаю.
Вони стояли поруч і мовчали. Раніше вона заповнила б цю паузу м’якими словами. Тепер пауза залишилася між ними, чесна й важка. Анна зробила ковток гіркої кави, відчула, як дитина ворухнулася, і раптом унизу живота пройшов різкий біль. Вона вхопилася за край автомата, а Павло зблід. — Аню?
— Не панікуй, — сказала вона, хоча сама злякалася. — Вези мене до лікаря. І без рішень за мене…
