Після цього дні потягнулися в’язко й нерівно. Анна їздила до лікаря, потім до юриста, потім лежала в Ніни на дивані й намагалася не читати районні чати. Бутик не відкрився ні через день, ні через тиждень. Спочатку на дверях висіла печатка, потім оголошення про розірвання договору, потім вивіску «Верес» зняли, залишивши світлий прямокутник пилу.
Галерея провела внутрішню перевірку. Виявилося, що Ірина не тільки користувалася місцем за документами, підписаними від імені померлої Олени, а й кілька місяців продавала вироби інших майстринь без нормальних актів, затримуючи оплату. Частину товару постачальники забрали самі. Частина лежала на складі до вирішення спору. Усе рухалося повільно й неприємно: через підписи, черги та терпіння.
Олена прийшла до Анни з червоними очима й тонкою папкою касових роздруківок. — Я боялася, — сказала вона. — У мене син, орендована кімната. Ірина казала, що якщо я відкрию рота, вона зробить так, що мене нікуди не візьмуть. Але коли вона вас назвала злодійкою… Я вночі не спала. У мене мама теж шиє вдома за копійки.
Анна не стала обіймати її відразу. Усередині ще жила обережність, майже недовіра до всіх. Але вона поставила чай, знайшла печиво й вислухала. Оленині роздруківки збігалися з маминими розписками: пальта продавалися, гроші проходили частково повз касу, а в журналі Ірина позначала їх як «особистий товар».
Микола передав через Савчука службовий запис про конфлікт. Світлана згадала, як Павло пізно ввечері виносив із підсобки картонну коробку з написом «Мельник». Анна прочитала це, і в неї затремтіли коліна. Коробка була маминою. Вона пам’ятала: раніше в ній лежали зошити з викрійками, зразки тканини й тонка сантиметрова стрічка з вузликом на кінці.
Павло приніс коробку сам наступного вечора. Поставив у передпокої Ніниної квартири й не зайшов. — Вона була в мене в машині, — сказав він. — Іра сказала відвезти на склад, а я… не відвіз. Не знаю чому. Напевно, соромно стало. Там ще журнал є, я не відкривав.
Анна опустилася перед коробкою так незграбно, що Павло ступив підтримати, але вона підняла руку. Всередині лежали зошити, шматки підкладки, старі мамині окуляри й журнал продажів, де Олена записувала кожну річ: дата, розмір, тканина, кому передано. Сантиметрової стрічки не було, тільки шпилька з обривком нитки на місці, де мама зазвичай її прив’язувала.
— Я не прошу повернутися, — сказав Павло. — Я хочу допомогти. Хоча б зараз.
Анна провела пальцем по маминому рядку й закрила журнал. — Тоді допомагай правді. Не мені замість правди.
Ці слова стали для нього важчими за крик. Він пішов, залишивши коробку біля дверей, а Анна вперше за багато днів не захотіла кинутися слідом. Вона сиділа на підлозі, перебирала мамині зошити й розуміла, що докази були не дивом знайденим скарбом, а слідами праці, які весь цей час намагалися затоптати підборами…
