Ірина прийшла через тиждень, коли за вікном сутеніло, а Ніна смажила сирники. Вона не була схожа на власницю закритого бутика з глянцевих фотографій. Волосся зібране абияк, під очима сині тіні, в руках тонка папка без логотипа. Ніна хотіла не відчиняти, але Анна попросила: — Нехай зайде. Тільки двері залиште прочиненими.
Ірина пройшла на кухню й відразу помітила телефон, що лежав екраном донизу біля цукорниці. Після поради юристки Анна вмикала запис перед кожною важкою розмовою. Ірина теж це зрозуміла, але сіла. Кілька секунд вони слухали, як на сковорідці шипить олія.
— Я не потвора, — сказала Ірина нарешті. — Ти думаєш, я все це заради сумок і дзеркал. А я десять років видряпувалася з боргів: перший салон прогорів, мати хворіла, банки дзвонили щодня. Коли твоя мама принесла пальта, я справді вирішила, що ми обидві піднімемося. Але потім вона захворіла, орендодавець вимагав документи, постачальники — оплату. Я боялася втратити все.
Анна дивилася на її пальці: Ірина здирала нігтем лак із великого пальця. У цій нервовій звичці було більше правди, ніж у вчорашніх погрозах. Але жалість уже не закривала Анні очі. — Тому ти поставила мамин підпис після її смерті?
Ірина сіпнулася. — Я думала, це формальність. Олена б погодилася. Вона ж казала, що я маю продовжувати. Вона вірила в мене.
— Вона вірила, що ти продаси її речі й заплатиш за них. А не що ти зітреш її ім’я.
Ірина мовчала. За вікном грюкнули двері під’їзду, хтось засміявся внизу, і цей звичайний звук зробив кухню ще тіснішою. Потім Ірина сказала майже нечутно: — Павло приніс мені папку. Не всю, копії. Він сказав, ти після пологів усе одно не будеш цим займатися. Що тобі потрібен спокій.
Анна відчула, як усередині все закрижаніло. Вона вже знала про підпис, про акт, про камери, але це вдарило інакше. Не Ірина, чужа жінка, а Павло вирішив за неї, що її голос можна прибрати заради зручності. Вона взяла кухоль, щоб руки не тряслися так помітно. — Навіщо ти прийшла?
— Забери претензію. Я напишу, що нестачі не було. Поверну частину грошей, коли продам обладнання. Тільки не подавай окрему заяву про підробку. Я не витримаю. У мене батько після інсульту, мені не можна… — Ірина осіклася, зрозумівши, що знову намагається купити чуже мовчання чужою бідою.
Анна довго дивилася на неї. Потім сказала: — Ти напишеш правду. Не частину. Всю. Юристу. Галереї. Олені. Павлу. Всім, кому брехала. Гроші — за документами. А питання про підробку я не зніму тільки тому, що тобі страшно. Мені теж було страшно, коли ти виставляла мене під камери.
Ірина різко підвелася, ніби хотіла схопити папку, але Ніна з’явилася у дверях із лопаткою в руці. У ній не було погрози, тільки спокійна рішучість. Ірина зупинилася, заплющила очі й прошепотіла: — Ти стала як Олена. Вона теж уміла дивитися так, що не можна було брехати…
