Печатку на двері поставили буденно: смужка паперу, підпис, прозора стрічка. Микола опустив металеву решітку, і мармуровий куб із сумками опинився за склом. Перехожі зупинялися, шепотілися, знімали на телефони. Ірина стояла посеред коридору й стискала ключі так, що кісточки пальців побіліли.
— Ти задоволена? — запитала вона Анну хрипким голосом. — Ти хоч розумієш, скільки людей залишиться без роботи? Анна хотіла сказати, що без роботи їх залишила не вона, хотіла згадати мамині безсонні ночі, свої неоплачені зміни й Павлів підпис під брехнею. Але слова не вийшли. Вона відійшла до Ніни, бо ноги стали ватяними.
Павло чекав біля службового виходу, без куртки, в одному светрі. — Аню, я не знав, що вона підробила мамин підпис. Я думав, це просто акт, щоб закрити нестачу. — Ти підписав, що я вкрала гроші, — сказала Анна. — Цього ти теж не знав? Він відкрив рота, але відповіді не знайшов. Анна згадала, як він колись боявся робити їй уколи: «рука не підіймається завдавати болю». Тепер ця ж рука підписала чужу провину.
Ніна викликала таксі. У машині Анна мовчала, притискаючи долоню до живота. Дитина штовхнулася різко й сердито, ніби вимагала повітря. Закрита решітка мала б принести полегшення, але всередині було порожньо. Надвечір Ірина почала писати: «Ти пошкодуєш», «Я подам на тебе за наклеп». Ніна забрала телефон і сказала: — Завтра підемо до юриста.
Юристка Тетяна Бондаренко приймала в маленькому кабінеті над аптекою. Вона вислухала Анну без зайвих емоцій, тільки уточнювала дати. — Швидко це не закінчиться, — сказала вона. — Гроші, наклеп, підробка документів, неоплачені зміни — робота нервова й паперова. Але не безнадійна.
Вони склали заяви до адміністрації галереї, претензію Ірині, пояснення щодо неправдивого звинувачення. Тетяна веліла зібрати повідомлення, записи, контакти свідків, фотографії виробів, перекази на картку й чеки за нитки. Через два дні Микола дав письмове пояснення і тихо попросив вибачення за те, що не втрутився раніше.
Прибиральниця Світлана принесла три аркуші, підібрані біля стійки. Серед них виявилася мамина розписка з переліком семи пальт і двома підписами. Внизу Олена додала олівцем: «Оплатити після продажу, не пізніше двадцятого». Двадцяте минуло вже чотири місяці тому.
Павло прийшов увечері третього дня. Він зізнався: Ірина дала йому підробіток водієм, коли почалися проблеми з кредитом, потім пообіцяла зробити управителем новим відділом, якщо він «не заважатиме». Акт нестачі він підписав зі страху: якщо магазин прогорить, їм нічим буде платити за квартиру.
— Ти вирішив рятувати квартиру, вигнавши з неї мене, — сказала Анна. Їй стало його шкода, і від цього жалю вона розлютилася: раніше він завжди змушував її відступати. Тепер Анна не відступила. — До лікаря можеш мене возити, якщо хочеш допомагати дитині. Але додому я не повернуся просто тому, що тобі соромно.
Уночі вона довго не могла заснути. У кімнаті Ніни пахло лавандовим порошком, за стіною гудів холодильник. Анна лежала на боці й думала, що залишилася майже без грошей, без дому, без упевненості в людині, яку любила. Потім дитина штовхнулася під ребро, і вона поклала долоню поверх цього поштовху. — Добре, — прошепотіла вона. — Будемо жити не тихо, а чесно…
