Анна сиділа в коридорі адміністрації, поки за дверима говорили глухо й швидко. Ніна тримала її за лікоть. Їй було холодно, потім жарко, потім знову холодно. Вона чекала слів: «Нічого не доведено, ідіть додому». Але вийшов Савчук із папкою, юристкою в окулярах і Миколою, який учора виводив її з бутика.
— Ми проведемо позаплановий огляд приміщення, — сказав Савчук. — Ви можете бути присутньою, але не зобов’язані.
Анна підвелася. Ніна хотіла обуритися, але Анна похитала головою. Їй потрібно було побачити не помсту, а кінець тієї кімнати, де її вчора позбавили голосу.
Коли вони підійшли до «Вереса», Ірина якраз переставляла сумки на мармуровому кубі. Олена стояла біля каси, опустивши голову. Побачивши Савчука, Ірина відразу усміхнулася, але усмішка сповзла, коли за його спиною з’явився Микола та юристка. — Що відбувається? У мене через двадцять хвилин клієнтка на примірку.
— Приміщення закривається до завершення перевірки, — сказав Савчук. — За договором оренди ми маємо право обмежити доступ у разі виявлення підроблених документів і порушення умов використання площі.
Ірина зблідла так, що тональний крем став помітний плямами біля скронь. — Підроблених? Ви з глузду з’їхали? Це вона вам наговорила? Вона хвора, ображена, у неї гормони.
Анна стояла біля вітрини, тримаючись за ремінь сумки. Їй хотілося сховати живіт, обличчя, старий пуховик. Але замість цього вона розвернула рукав так, щоб було видно мамину мітку. Олена раптом підняла очі й тихо сказала: — Ірино Вікторівно, не треба. Я відправила запис.
У цей момент Ірина вперше подивилася на Олену не як на меблі. В її очах майнула навіть не лють, а образа: ніби зрадили саме її. — Ти не розумієш, — прошепотіла вона. — Ви всі нічого не розумієте.
Поки юристка фотографувала цінники й акти передачі товару, Савчук попросив відкрити доступ до сервера камер. Ірина сіпнулася. — Навіщо? Там комерційна інформація.
— Камери підключені до загальної системи безпеки галереї, — нагадав він. — Ви самі наполягли на повному доступі до запису.
На екрані в підсобці з’явився запис пізнього вечора. Ірина знімала з пальт тканинні мітки й пришивала інші, Павло стояв поруч із конвертом. Потім вона поклала перед ним аркуш, тицьнула пальцем у рядок, і він підписав. Анна перестала чути слова. Світ звузився до його схиленої голови, до тієї самої руки з обручкою, яка вранці виставила її сумку за двері…
