Дім Софії Данилівни стояв у кінці тихої вулиці за невисоким штахетником. Побілені стіни, блакитні лиштви, стара яблуня у дворі. Під деревом стояла лавка, де господиня вечорами лускала насіння й розмовляла із сусідкою через паркан. За домом тягнувся город із помідорами, картоплею, огірками, кропом і кущами смородини.
Михайло вже поставив у кімнаті дерев’яне ліжечко з різьбленими спинками. Воно було трохи потерте й пахло старим лаком. Софія Данилівна застелила його свіжою білизною, а над узголів’ям повісила ганчір’яного зайця, зшитого зі старої сукні Мар’яни.
Мар’яна поклала Назара, поправила тонку пелюшку й довго стояла поруч. Хлопчик спав, трохи розтуливши губи. Темні вії лежали на щоках, пальці були стиснуті в крихітні кулачки.
Поки вона була в лікарні, історія встигла обійти все селище. Спершу Ніна розповіла про все чоловікові, той переказав почуте братові, брат — дружині, а вона заговорила про це із сусідкою. Валентина згадала незвичайний випадок колегам. Андрій після кількох чарок зізнався дружині, що сам не розуміє, що бачив. До кінця тижня про жінку, яка повернулася з дна живою, знали майже всі.
Версії множилися. Одні говорили про янголів, інші — про мерців. Треті вважали розповідь наслідком кисневого голодування. Старенькі на лавках згадували всіх загиблих, плутали роки й сперечалися, хто втопився першим. Чоловіки обговорювали пригоду в гаражах тихіше, але не менш напружено.
Сходилися в одному: кар’єр необхідно закрити.
Ця вимога лунала й раніше. Після кожної смерті писали скарги, відновлювали таблички, латали огорожу. Потім з’ясовувалося, що об’єкт безхазяйний, старе підприємство давно зникло, документи загубилися, а грошей на серйозні роботи немає. Розмови припинялися до наступної трагедії.
Тарас вирішив не чекати.
На третій день після виписки Мар’яни він надів чисту сорочку й випрасувані штани, чим помітно здивував дружину, а потім поїхав до місцевої адміністрації.
Стара триповерхова будівля в центрі селища давно потребувала ремонту. У коридорах пахло пилом, папером і дешевим лаком. На другому поверсі Тарас знайшов кабінет Сергія Федоровича Яремчука, голови адміністрації.
Секретарка сказала, що керівник зайнятий. Тарас сів на стілець і став чекати. Йому двічі пропонували записатися на наступний тиждень і один раз — залишити заяву. Він щоразу відмовлявся.
За півтори години двері відчинилися. З кабінету вийшов відвідувач із текою. Тарас підвівся й увійшов раніше, ніж секретарка встигла його зупинити.
Сергій Федорович був міцним чоловіком трохи за п’ятдесят, із великими руками й червонуватим обличчям. Він знав Тараса, тому не спитав прізвища.
— Петровичу, що сталося?
Тарас сів без запрошення й поклав на стіл аркуш. Рапорт був написаний рівним почерком. У ньому йшлося про те, що затоплений кар’єр становить безпосередню небезпеку; що з 2005 року там загинули семеро людей; що вісімнадцятого липня з води витягли вагітну жінку, яка перебувала на глибині тривалий час; що об’єкт необхідно ліквідувати шляхом засипання.
Сергій Федорович дочитав і постукав пальцями по паперу.
— Ми це обговорювали. Ти уявляєш, скільки туди знадобиться ґрунту? Глибина яка?
— До вісімнадцяти метрів.
— От саме. Техніки немає, коштів немає.
Тарас мовчав.
Голова адміністрації відвів погляд до вікна, потім знову подивився на нього.
— Ну скажи вже що-небудь.
— Дмитро Яремчук. Дві тисячі дев’ятий рік. Двадцять шість років. Я піднімав його з дна. Ваш племінник.
За стіною дзенькнула ложка об склянку. Сергій Федорович спершу почервонів, потім обличчя пішло блідими плямами. На скроні виступила жила.
— Діма був п’яний, — глухо промовив він. — Йому казали не лізти.
— Усім казали. Павлові, Тамарі, Артему, решті. Таблички й сітка не втримують. Поки вода там, люди приходитимуть. І хтось знову залишиться внизу.
Сергій Федорович ще раз перечитав рапорт. Потім відкрив шухляду, дістав чистий аркуш і почав писати розпорядження про ліквідацію небезпечного безхазяйного об’єкта.
— Попрошу техніку в дорожників, — сказав він, не підводячи очей. — Ґрунт візьмемо з котловану, де будують ферму. Там його все одно нікуди дівати.
Тарас подякував і вийшов.
На вулиці він сів у машину, але не відразу завів двигун. Крізь лобове скло було видно людей, що поспішали у своїх справах, сухий фонтан і голубів біля бордюру. Щойно на другому поверсі ухвалили рішення, якого домагалися багато років, але площа не відгукнулася на нього жодним звуком. Тарас поклав долоні на кермо й уперше за останні дні відчув не страх, а важке полегшення. Воно не стирало того, що сталося, але бодай обіцяло, що наступного виклику сюди може не бути.
За кілька днів до кар’єру потягнулися самоскиди. Жовтий екскаватор з облупленою стрілою скидав важку глину й розрівнював її. Працювали від ранку до темряви. Перші партії ґрунту зникали у воді майже без сліду, ніби провалля ковтало їх.
Поступово вода скаламутилася, піднялася й почала вихлюпуватися на береги бурими потоками. Вона змішалася з мулом і глиною, винесла водорості й іржаві уламки.
Робітники майже не розмовляли біля самої чаші. Рев моторів і брязкіт ковша заповнювали простір, але між зупинками техніки над майданчиком поставала колишня щільна тиша. Земля йшла вниз тоннами, а провалля довго не показувало, що міліє. Лише пізніше глиниста каламуть піднялася до поверхні, і кам’яні стіни почали зникати під насипом.
День за днем темна жижа відступала. Коли роботи завершилися, замість озера лежав широкий майданчик мокрої бурої землі. Над ним підіймалася пара, а глина здавалася важкою й живою, ніби ще зберігала пам’ять про глибину.
Тарас приходив туди щодня. Не давав порад, не заважав робітникам, просто стояв біля краю й дивився, як земля заповнює місце, звідки він сім разів виносив мертвих і один раз — живу.
В останній день екскаватор розгладив решту гребенів. Тарас розвернувся й пішов пішки ґрунтовою дорогою, повз поле й закинутий корівник. Тепер він віддалявся від кар’єру, а не поспішав до нього… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
