Від дня порятунку Мар’яни минув місяць. Серпень перейшов за середину, ночі стали прохолоднішими, а вранці на траві затримувалася волога. Яблука у дворі Софії Данилівни наливалися й важчали на гілках. Помідори червоніли біля землі, кріп ставав жорсткішим і пахнув сильніше.
Мар’яна лишилася жити в тітки. Її дні тепер складалися з годувань, короткого сну, прання пелюшок, купання й тихих пісень, які вона згадувала, сама не знаючи звідки. Час вимірювався не годинами, а пробудженнями Назара. Він вимагав їсти, морщив носик, сердито рухав кулачками, потім знову засинав, притулившись щокою до матері.
Вечорами Мар’яна виходила на ґанок із сином на руках. Софія Данилівна сідала поруч, іноді приносила чай із м’ятою або тарілку яблук. Вони могли довго мовчати. Але тепер це було вже не те важке мовчання, що оточувало Мар’яну в перші дні після приїзду. У ньому не було порожнечі. Воно зігрівало й єднало їх краще за розмови.
Про кар’єр вони майже не згадували. Мар’яна не починала, Софія Данилівна не розпитувала. Обидві ніби без слів вирішили залишити те, що сталося, за полем, під шаром глини. У домі вистачало справжнього: немовляче дихання, запах свіжої білизни, гарячий бульйон, яблука на столі, вечірні стрижі над дахом.
Одного разу близько пів на восьму Андрій прийшов до Тараса без дзвінка. Старший водолаз саме поливав город. Побачивши напарника біля хвіртки, він одразу перекрив воду.
Андрій був не просто схвильований. Його обличчя стало сірим, губи зблідли. Він пройшов у двір, сів на лавку під вишнею й зчепив руки між колінами. Кілька хвилин не вимовляв ні слова.
Тарас поклав шланг у траву й став поруч. Не квапив. За роки спільної роботи він навчився відрізняти звичайний переляк від стану, коли людині спершу треба переконатися, що вона справді бачила те, про що збирається розповісти.
— Сьогодні їхав повз те місце, — нарешті заговорив Андрій. — До тещі збирався. Сам не знаю навіщо. Просто зупинився й вийшов.
Він потер долонями обличчя.
— Майданчик підсох. Глина вся в тріщинах, подекуди вже пробивається трава. А посередині сліди.
— Які?
— Босі. Людські. Кілька пар, п’ять чи шість. Різного розміру. Є маленькі, як у підлітка. Починаються в самому центрі — там, де раніше була найбільша глибина. Ідуть до краю, до дороги.
Андрій підвів погляд.
— На межі глини вони обриваються. Просто закінчуються. Ніби люди вийшли із середини колишнього кар’єру, дійшли до трави й зникли. Може, травою пішли далі, а слідів не лишилося. Але виглядало так, наче вони піднялися знизу.
Тарас повільно витер долоні об штани. Вони були вологі, хоча шланга він уже не торкався.
Андрій дивився на нього знизу вгору. В очах стояло запитання, відповіді на яке він, можливо, й не хотів.
— Що це було, Петровичу?
Тарас сів поруч. Над ними тихо шелестіла вишня. Вечір опускався поступово: західне небо рожевіло, ластівки креслили над дахами швидкі дуги, із сусідньої вулиці долинав сміх дітей і глухий стукіт м’яча об дошки паркану.
— Отже, пішли, — сказав Тарас. — І нас відпустили.
Андрій чекав продовження, але його не було.
Тарас підвівся, зайшов у дім і невдовзі повернувся з двома кухлями. Чай був міцний, темний, із запахом м’яти, яку дружина додавала в заварник. Один кухоль він поставив перед напарником.
Вони пили мовчки. Сутінки густішали, над сусіднім дахом з’явилася перша зоря. У траві затріщали цвіркуни. Десь зачинилася хвіртка, мати покликала дитину додому, на дальній вулиці загавкав собака.
Андрій більше не питав. Розповівши про сліди, він ніби передав частину їхнього тягаря старшому товаришеві. Тарас теж не намагався знайти розумне пояснення — дощ, робітників, випадкових перехожих. Такі версії можна було перелічувати без кінця, але жодна не змінювала того, що обоє вже відчували. Кар’єр зник, а разом із ним скінчився обов’язок знову спускатися в його темряву.
Це був звичайний серпневий вечір у маленькому селищі. Люди поливали грядки, ставили чайники, збирали білизну з мотузок. Життя поверталося у звичне русло, як вода, що завжди знаходить дорогу, якщо її не стримує камінь.
За полем, біля руїн старого корівника, лежав рівний майданчик бурої землі. Тріщини потроху заповнювалися травою. До осені зелень закриє більшу частину глини. За рік піднімуться кропива й лопухи. Згодом можуть з’явитися молоді берези. Діти, які проходитимуть там за кілька років, уже не знатимуть, що під їхніми ногами колись була вісімнадцятиметрова глибина, холодна вода й іржаве залізо.
Але дехто пам’ятатиме.
Тарас — жовтий промінь, каміння й нерухомі постаті. Андрій — жінку, яка задихала після повернення з глибини, і сліди, що починалися нізвідки. Борис Миколайович — чисті легені й імена, яких пацієнтка не могла знати. Людмила Степанівна — відкриті очі немовляти. Ніна — теплу хвилю під долонею й повітря в порожній палаті, схоже на присутність багатьох людей. Софія Данилівна — слова матері про воду, яка забирає й повертає.
Вони навряд чи часто говоритимуть про це. Не лише через страх здатися смішними. Є пережите, для якого слова виявляються надто дрібними й безпорадними — наче ложка, якою намагаються вичерпати озеро.
У домі з блакитними лиштвами й старою яблунею вже ввімкнули нічник. У кімнаті з легкими фіранками стояло дерев’яне ліжечко. Над узголів’ям висів ганчір’яний заєць, зшитий зі старої сукні Мар’яни.
Назар спав міцно. Губи були трохи розтулені, дихання ледь чулося, маленькі пальці стискалися й розслаблялися уві сні. Мар’яна сиділа поруч у кріслі-гойдалці, яке Михайло знайшов у себе в сараї, полагодив і приніс без зайвих слів.
За вікном темніло. Скло поступово перетворилося на дзеркало. У ньому відбивалися жінка, дитяче ліжечко й м’яке коло світла. Більше нічого.
Ні зеленої глибини. Ні холодних рук. Ні людей, що стояли на каменях.
Тільки тиха кімната, спляча дитина й мати, яка тепер знала без доказів і пояснень: вони повернулися туди, де мали бути.
І вода більше не кликала їх назад.
