До ранку в Лесі визрів єдиний план. Руслан назвав місце, де бачив Дарину. Шансів зустріти її було небагато, але старий квартал складався переважно з невисоких будинків, і вагітну жінку на останніх термінах там, можливо, знали сусіди. Леся соромилася свого наміру, але бажання зрозуміти правду виявилося сильнішим.
Вона знайшла потрібний двір не одразу. Там пахло вологою землею і котячою шерстю, біля під’їзду сиділи три літні жінки. Вони перемовлялися, але при появі незнайомки одразу замовкли. Леся підійшла ближче, відчуваючи, як червоніє.
— Перепрошую, — почала вона, — ви не підкажете, тут живе Дарина?
Одна з жінок, сухенька, з гострим уважним обличчям, примружилася.
— А навіщо вона тобі?
Леся розгубилася. Пояснення, яке дорогою здавалося можливим, раптом розсипалося. Вона відкрила рота, але в цей момент двері під’їзду розчинилися, і на ґанок вийшла молода жінка з великим животом. Вона притримувала рукою поперек і, не дивлячись навсібіч, сказала:
— Я в аптеку, бабусю.
— Дарино, зачекай, — гукнула її та сама старенька. — Тут дівчина тобою цікавиться.
Дарина зупинилася. Її обличчя було блідим, втомленим, але красивим якоюсь тихою, прозорою красою. Вона подивилася на Лесю з подивом.
— Мною?
Щоки Лесі спалахнули.
— Добрий день. Можна з вами поговорити?
— Про що?
Літні жінки вже не приховували цікавості. Вони завмерли на лавці, ніби весь двір перетворився для них на сцену. Леся опустила очі.
— Про особисте.
Дарина кілька секунд мовчала. Мабуть, помітила збентеження незнайомки і втомлену тривогу в її голосі. Нарешті вона кивнула:
— Ходімо. Мені все одно по дорозі.
Вони відійшли від під’їзду. Леся чула власні кроки і ніяк не могла дібрати слів. Коли двір залишився позаду, вона змусила себе спитати:
— Ви раніше знали Макара Бойка?
Дарина зупинилася так різко, ніби перед нею виросла стіна. Її обличчя змінилося: м’якість зникла, погляд став холодним і настороженим.
— Що вам від мене потрібно?
— Нічого поганого, правда. Я… я його наречена. Випадково дізналася про вас. І про те, що ви чекаєте дитину.
— Це він розповів? — голос Дарини став глухим.
— Ні. Він не знає, що я прийшла. Ми збиралися одружитися, але тепер я не розумію, чи правильно чиню. Він багато чого від мене приховував. І я подумала, що ви, можливо…
Леся замовкла. Вона сама не знала, чого просить: правди, попередження, дозволу втекти чи підтвердження, що все ще можна пояснити.
Дарина подивилася навсібіч, ніби перевіряючи, чи немає поруч того, кого боялася. Потім нахилилася ближче і сказала тихо, але з такою силою, що Лесі стало не по собі:
— Добре, що ти сумніваєшся. Значить, ще не пізно. Іди від нього, поки можеш.
— Але чому? Що він зробив?
— Я бажаю тобі ніколи цього не дізнатися, — Дарина відвела погляд. — І дарма ти сюди прийшла. Я не говоритиму про нього.
Вона повернулася, щоб піти. Леся розгублено ступила слідом.
— Зачекайте. Скажіть хоча б, чого мені боятися?
Дарина зупинилася, не обертаючись.
— Його самого.
І пішла далі, важко, обережно, як ходять жінки на останніх термінах. Леся довго дивилася їй услід. Світ навколо був колишнім — двір, лавка, сірі стіни будинків, шум дороги десь за рогом, — але колишньої Лесі в цьому світі вже не було. Вона вперше зрозуміла, що мати не вигадувала небезпеку, а бачила те, від чого сама Леся відверталася…
Повертаючись додому, вона довго не могла змусити себе зайти до під’їзду. Стояла біля дверей, перебирала в руках ключі й думала про те, як легко раніше вимовляла слова «я все вирішила». Тепер за цим рішенням поставало чуже бліде обличчя, чужий страх, чужа обережна хода. Леся вперше відчула не романтичну тривогу, не звичайний сумнів перед весіллям, а холодне знання: поруч із Макаром не можна бути слабкою, бо слабкість він помічає відразу…
