Того ж вечора Леся зустрілася з Макаром і вперше заговорила про перенесення весілля. Вона боялася вимовити головне, тому вибрала причину, яка здавалася безпечною.
— Я подумала, — сказала вона, не дивлячись на нього, — може, нам не варто поспішати. Мені краще спочатку закінчити навчання. Залишилося ж зовсім трохи.
Макар сидів поруч із нею в машині, постукуючи пальцями по керму.
— Лесю, я ж пояснював: із грошима проблем не буде. Вчися скільки треба, я тебе забезпечу.
— Справа не лише в грошах. Іспити скоро, практика, я нервуватиму. Сімейне життя — це відповідальність. Навіщо поспішати?
Макар повернув голову. Його погляд одразу став уважним, важким.
— Ти в мені сумніваєшся?
— Ні, — поспішно відповіла Леся. — Просто думаю, що так розумніше.
— А я вже вирішив, що треба допомогти тобі позбутися сумнівів.
Він усміхнувся, але Лесі від цієї усмішки стало холодно.
— Що ти маєш на увазі?
— Завагітнієш — і все стане зрозуміло. Тоді вже нікуди не дінешся.
Леся напружилася всім тілом. Макар помітив це і розсміявся.
— Та жартую я. Чого ти так зблідла? Гаразд, якщо тобі потрібен час, зачекаємо. Але недовго, зрозуміла? Я і так утомився чекати. Прокидався б із тобою щоранку, якби ти не слухалася свою сувору матусю-вчительку. Зняли б житло і жили собі окремо.
— Ти знаєш, я не хочу робити мамі боляче. Вона проти.
— Знаю. Вона в тебе взагалі багато проти чого. Але рано чи пізно тобі доведеться перестати жити за її вказівкою.
Він обійняв Лесю, притягнув до себе. Раніше від такого жесту їй ставало тепло. Тепер же вона відчула лише бажання відсторонитися. Перед очима виникла Дарина, її переляканий погляд і коротке: «Його самого». Леся насилу змусила себе не здригнутися.
Відстрочку вона все-таки отримала. Тепер треба було зрозуміти, як вибратися з цих стосунків остаточно. Вона не показала матері запис. Сказала, що в диктофоні не виявилося нічого важливого. Але повідомила, що вирішила почекати з весіллям. Галина Степанівна не стала розпитувати, хоча з її обличчя Леся зрозуміла: мати здогадалася, що пристрій усе-таки спрацював. Жінка лише тихо зітхнула, ніби вперше за довгий час змогла набрати повні груди повітря.
Між ними того вечора виникла дивна мовчазна угода. Галина Степанівна не вимагала зізнань, не ставила зайвих запитань, не тріумфувала і не казала: «Я ж попереджала». Саме це мовчання було для Лесі майже нестерпним. Їй хотілося покласти голову матері на коліна, як у дитинстві, і розповісти все без утайки, але язик не повертався. Зізнатися означало б уголос назвати Макара тим, ким він дедалі ясніше ставав у її очах. А поки слово не вимовлене, частина колишньої ілюзії ніби ще залишалася живою.
Відтоді Леся почала дивитися на Макара інакше. Те, що раніше здавалося мужньою різкістю, тепер виглядало розбещеністю. Його манера перебивати, насмішкувато коментувати чужі помилки, грубо відгукуватися про людей, які не могли відповісти, дедалі сильніше її відштовхувала. Іноді їй здавалося, що він просто перестав грати перед нею і випадково показує справжнє обличчя. Іноді — що це обличчя було видно завжди, просто вона сама не хотіла помічати.
Одного разу Макар розповідав про матір, у якої на ринку вкрали денну виручку. Він говорив зло, з роздратуванням, ніби винною була не крадіжка, а сама жінка.
— Безтолкова, — кинув він. — Скільки їй пояснював, з ким зв’язуватися не можна, все без толку. Знову комусь повірила, от тепер нехай сама і розгрібає.
— Макаре, — суворо сказала Леся. — Не можна так говорити про матір.
Він замовк.
— І взагалі, — продовжила вона, відчуваючи, як усередині піднімається давно стримуване роздратування, — мені неприємно, коли ти постійно лаєшся. Можна ж розмовляти нормально, без цих грубощів.
Макар повільно повернувся до неї. У його очах з’явився вираз, від якого Лесі захотілося відступити.
— Тебе щось у мені не влаштовує?
— Не все. Тільки це.
— Тільки це? — він усміхнувся. — Ти хочеш, щоб я став тихим відмінником і розмовляв книжними словами?
— Я хочу, щоб ти був стриманішим. Особливо коли говориш про власну маму.
Наступної миті Макар різко нахилився і схопив її за зап’ястя. Біль був таким раптовим, що Леся не відразу зрозуміла, що відбувається.
— Я сам вирішуватиму, як мені говорити і що робити. А ти вказувати мені не смій. Зрозуміла?
— Макаре, відпусти. Мені боляче.
Він стиснув руку ще сильніше.
— Я спитав: зрозуміла?
— Зрозуміла, — прошепотіла вона.
Тільки тоді він відпустив. На ранок усе зап’ястя стало синім. Леся довго дивилася на цей слід і вперше злякалася не смутно, не подумки, а по-справжньому, всім тілом. Вона зрозуміла: якщо не піти зараз, потім може не вистачити ні сил, ні можливості.
Вона ховала руку під довгим рукавом, хоча вдома було тепло. Галина Степанівна помітила це відразу, але Леся відвернулася до вікна і зробила вигляд, що поспішає. Увесь день синець жив окремим життям: відгукувався болем, коли вона брала чашку, коли відчиняла двері, коли застібала сумку. Щоразу разом із болем повертався голос Макара: «Я спитав: зрозуміла?» І Леся розуміла дедалі виразніше — це був не випадковий спалах, не хвилинна грубість, а попередження про те, яким стане її життя поруч із ним.
Спочатку вона перестала відповідати на дзвінки. Сподівалася, що їхня сварка стане приводом для розриву. Але Макар з’явився біля входу до навчального закладу вже наступного дня. Він стояв, прихилившись до машини, і усміхався так, ніби все, що відбувається, було кумедною грою.
— Що сталося, люба? Образилася? Вирішила характер показати?
Леся зібрала залишки сміливості.
— Макаре, ми надто різні. Я думаю, у нас нічого не вийде.
— Це тобі мама сказала?
— Ні. Я сама так вважаю. Нам краще…
Вона не встигла договорити. Макар ступив до неї, підхопив на руки і поніс до машини. Навколо були люди, хтось зупинився, хтось здивовано подивився, але ніхто не втрутився. Леся не закричала. Їй було страшно, а ще соромно від того, що на неї дивляться.
Він посадив її в салон, грюкнув дверцятами, сів за кермо і рушив. Деякий час вони їхали мовчки. Потім Макар спитав:
— Ти ким мене вважаєш, Лесю?
Вона мовчала.
— Я не та людина, від якої можна просто піти, — продовжив він. — Запам’ятай: від мене дівчата так не йдуть. Минулого разу ти сама винна, полізла з моралями. Не будеш лізти — все в нас буде нормально.
Він зупинив машину на узбіччі і поцілував її. Леся не опиралася, бо вже розуміла: будь-який опір може спалахнути в ньому злістю. Вона сиділа, почуваючись чужою у власному тілі, і думала лише про те, як тепер вибратися…
