Одного теплого вечора Григорій сидів на сходах ґанку. Олеся малювала крейдою біля доріжки, Назар порався зі старим велосипедом, а Сивий дрімав біля їхніх ніг, час від часу сіпаючи вухом.
— Діду, — покликала Олеся. — Чому він тоді прийшов саме до тебе? Чому не до дядька Тараса?
Григорій провів долонею по густій шерсті за вовчим вухом.
— Мабуть, звір відчуває, кому можна довірити слабкого. Тарас не був злою людиною, але довго боявся. А мені тієї ночі вже не було чого втрачати. Я думав, що моє життя майже скінчилося, тому й пішов за Сивим.
— А як він знайшов мене?
— Та хатина могла бути його тимчасовим лігвом. До того як двері забили дошками, він знайшов там тебе й почав приходити. А коли прохід перекрили, зрозумів, що сам не відірве прибитих дощок, і вибрав людину.
Сивий прочинив жовте око, наче підтверджуючи.
Назар відклав гайковий ключ.
— Завтра можна піти до лісу? Я хочу посадити квітку там, де загинув тато.
Григорій кивнув.
— Обов’язково підемо. І Сивого візьмемо. Він пам’ятає дорогу краще за нас.
Хлопчик знову взявся до велосипеда. Олеся присунулася до старого й поклала голову йому на плече.
Григорій дивився на освітлені вікна свого будинку. П’ять років самотності привчили його нічого не чекати від завтрашнього дня. Тепер завтра було сповнене справ: зібрати їжу в дорогу, перевірити велосипед, допомогти Олесі з малюнком, поговорити з Назаром про Тараса.
Раніше клопоти здавалися йому тягарем, від якого старість поступово звільняє людину. Тепер він зрозумів: саме з таких дрібних турбот і складається відчуття, що на нього чекають. Скрип дверей, забутий кухоль, дитяча куртка на спинці стільця, прохання полагодити колесо — усе це повертало часові ціну. Тепер навіть цокання нового настінного годинника не здавалося порожнім. Кожен удар нагадував, що в будинку є ті, заради кого треба прокинутися вранці.
Він більше не почувався людиною, яку життя забуло на лісовому відлюдді. У нього були діти, дім і вовк, що охороняв їхній спокій. Здавалося, найстрашніше залишилося далеко позаду…
