У наступні місяці справа Гнатюка перетворилася на гучний процес. Його звинувачували не лише в жорстокому поводженні з донькою та зловживанні владою, а й у фінансових махінаціях, які викрили після перевірки документів Тараса. Вепр і кілька охоронців також опинилися під слідством.
Ярині призначили лікування. Їй дозволяли бачитися з Олесею лише під наглядом фахівців: жінка любила доньку, але страх і залежність від чоловіка надто довго були для неї важливішими за материнський обов’язок.
Тимчасова опіка Григорія поступово стала постійною. Благодійний фонд, створений після резонансної історії, допоміг придбати невеликий міцний будинок на околиці міста. Біля нього було просторе подвір’я й високий паркан — не для того, щоб замикати дітей, а щоб сусіди не лякалися вовка.
Сам старий довго не міг звикнути, що ключі від цього будинку справді належать йому. Після пожежі в нього залишилися лише одяг, у якому він вибрався з тунелю, та медична сумка. Тепер у кімнатах знову з’явилися книжки, посуд, дитячі малюнки й запах свіжого хліба. Речі приносили люди, багато з яких раніше проходили повз його старий будинок, навіть не знаючи, хто там живе. Григорій приймав допомогу без удаваної гордості й без почуття приниження: усе, що йому давали, призначалося насамперед дітям.
Назар переїхав до Григорія не відразу. Десятирічний хлопчик переживав загибель батька мовчки й спершу дивився на старого з настороженою образою. Йому здавалося, ніби всі довкола знають про останні вчинки Тараса більше, ніж він сам. Але Григорій не намагався змусити його полюбити нову родину. Він просто був поруч, відповідав на запитання й ніколи не брехав.
Олеся теж звикала поволі. Спочатку вона здригалася від стукоту молотка, боялася зачинених дверей і не могла заснути без Сивого. Потім почала сміятися, сперечатися через кашу, ховати Назарові олівці й бігати подвір’ям. Кожна звичайна дитяча вередливість тішила Григорія більше за найурочистіші слова лікарів.
Сивому збудували просторий вольєр. Удень він відпочивав там, щоб не лякати перехожих, а вночі вільно обходив ділянку. Для дітей вовк був охоронцем, нянькою й безмовним нагадуванням про те, що вірність іноді приходить із лісу, коли люди від неї відмовляються.
Олеся відновлювалася не лише тілом. Спочатку говорила окремими словами, потім почала поєднувати їх у короткі фрази. Коли лякалася, уже не розгойдувалася на самоті, а шукала долоню Григорія чи шерсть Сивого. Назар навчився помічати такі миті раніше за дорослих: мовчки сідав поруч, підсував їй олівці або починав щось лагодити на видноті, повертаючи кімнаті звичний ритм. Поступово діти перестали бути двома чужими долями, зведеними трагедією. Вони сперечалися, мирилися, ділили обов’язки й захищали одне одного так природно, наче завжди росли поруч.
За пів року будинок уже не здавався новим. На ґанку стояло дитяче взуття, із кухні долинала суперечка через останній шматок пирога, а на паркані висіли дитячі малюнки. Життя увійшло до кімнат і витіснило з них колишню тишу…
