Адвокат запропонував Григорієві сісти й розклав на столі кілька завірених аркушів.
— Перш ніж відправити сина до іншого міста, Тарас Мельник устиг скласти заповіт. Будинок і все майно він залишив Назарові. Крім того, підписав нотаріальну заяву щодо майбутньої опіки.
Григорій насторожився.
— Яке ще розпорядження?
— Він просив розглянути вас як кандидата в опікуни Назара. Тут написано: «На згадку про нашу дружбу й тому, що цій людині я довіряю сина». Остаточне рішення мають ухвалити соціальна служба та суд.
Старий двічі перечитав рядок. Йому здавалося, що йдеться про когось іншого — про людину заможну, сильну, яка має житло й плани на майбутнє. Але на папері стояло його повне ім’я.
— Мені сімдесят. Будинок згорів. Що я можу дати хлопчикові?
— Надійність, — відповів адвокат. — І приклад того, що дитину не кидають, коли стає страшно. Обставини ще перевірять, але серйозних перешкод поки не бачать.
Григорій вийшов із кабінету приголомшений. Ще недавно він вважав себе людиною, яка нікому не потрібна. Тепер від нього залежали одразу двоє дітей: дівчинка, знайдена в крижаній хатині, і син загиблого друга.
У коридорі він довго сидів на твердій лаві, перебираючи в пам’яті все життя Тараса: хлопчину з високою температурою, молодого єгеря, чоловіка, який одного разу піддався страху, а потім заплатив за цю слабкість власним життям. Прохання про опіку не було ні нагородою, ні зручним рішенням. Це була остання довіра друга, важка й беззастережна. Григорій розумів, що Назар може злитися, замикатися в собі, не приймати чужого старого. Він не мав права вимагати від хлопчика вдячності. Треба було лише не зникнути, не відступити й не повторити того, що дорослі вже зробили з Олесею.
У палаті Олеся сиділа за столиком і малювала. На аркуші вже не було ґрат. Там стояв світлий будинок із димарем, з якого здіймався дим, поруч — двоє чоловічків і величезний сірий звір. Найвищому чоловічкові дівчинка домалювала бороду.
— Ми додому? — запитала вона.
Голос іще звучав тихо, але слова вже складалися впевнено.
Григорій присів поруч.
— Дім буде інший. І нас там стане більше.
Олеся запитально поглянула на нього.
— У Тараса залишився син Назар. Схоже, нам доведеться всім разом учитися бути родиною.
Дівчинка подумала й домалювала біля будинку ще одну маленьку постать. Потім провела від вовчих лап стежку до самого ґанку.
Григорій дивився на малюнок і вперше не злякався того, що чекало попереду. Нехай у нього не залишилося ні колишнього дому, ні звичного життя — зате з’явилася причина будувати нове…
