Григорій завмер. Рушниця висіла за спиною, але зняти її раніше, ніж незнайомець натисне на спуск, він би не встиг. Чоловік у білому майже зливався зі снігом; видно було лише темні прорізи в балаклаві та круглу лінзу прицілу.
Сивий не загарчав. Він насторожив вуха й обережно завиляв хвостом.
Незнайомець повільно опустив ствол, приклав палець до губ і показав рукою в бік хащі: ідіть, я затримаю решту.
— Тарас… — ледь чутно видихнула Олеся.
Старий ще міцніше притиснув її до себе.
— Ти його знаєш?
Відповіддю був лише рух голови: дівчинка сховала обличчя в його комір.
Григорій поглянув на вовка. Той явно впізнавав чоловіка й не вважав його ворогом. Це довелося прийняти за достатню запоруку.
Вони пірнули поміж ялин. Позаду щось сухо ляснуло, потім люди біля палаючого будинку закричали й відкрили безладну стрілянину по кущах. Біла постать відволікала погоню в протилежний бік.
Старий ішов, доки ноги не почали підгинатися. Олеся то переставляла ноги сама, тримаючись за його руку, то знову опинялася в нього на руках. Сивий упевнено вів їх лісом.
Біля старої годівниці для лосів стояв пошарпаний позашляховик, замаскований ялиновими гілками. Поряд чекав той самий чоловік. Тепер він зняв балаклаву.
Григорій упізнав Тараса Мельника, колишнього єгеря, якого кілька місяців тому звільнили після гучного скандалу. Колись Григорій лікував його ще дитиною й добре знав його родину.
— То це ти стежив за моїм будинком? — запитав старий.
— Я. Сідайте, у машині тепліше.
— Спершу відповідай. Олеся тебе впізнала. Ти бував у тій хатині?
Тарас опустив очі. Кремезний чоловік з обвітреним обличчям тепер скидався на винного підлітка.
— Я возив туди продукти. Раз на тиждень.
Григорій ступив до нього.
— І мовчав?
— Вепр пригрозив моєму синові. Сказав: перестану виконувати наказ — Назар якось не повернеться зі школи. Йому десять, Григорію Остаповичу. Я злякався.
— А вона, виходить, мала повільно помирати, бо ти злякався?
— Я топив піч, коли міг, приносив ковдри, залишав іграшки. Хотів забрати її, присягаюся. Але вони стежили. Якби Олеся зникла, Вепр дістався б Назара.
Сивий підійшов до Тараса й тицьнувся носом у його долоню. Чоловік судомно погладив звіра.
— Сьогодні я дізнався, що дитину вирішили прибрати остаточно. Вранці відправив Назара до родичів в інше місто. Сам приїхав сюди. Думав, бодай тепер не злякатися.
Григорій довго мовчав. Виправдати Тараса він не міг, але й часу на суд не було.
— Бог тобі суддя. Не я. Саджай дівчинку.
У салоні пахло бензином і тютюном, зате пічка працювала. Олеся майже відразу заснула на задньому сидінні, поклавши голову на бік Сивого. Тарас розгорнув карту на колінах.
— Прямі дороги перекрито. Дорожня поліція та приватна охорона шукають небезпечного викрадача дитини. Ваше фото вже розіслали.
— Швидко працюють, коли захищають господаря, — похмуро зауважив Григорій.
— Завтра в місті велике свято. Гнатюк виступатиме на центральній площі. Пряма трансляція, журналісти, камери. Якщо довеземо туди Олесю й покажемо людям, знову сховати її вже не вдасться.
— До площі нас не підпустять.
— Звичайною дорогою — ні. Але залишився насип старої вузькоколійки. Рейки зняли багато років тому, а шлях, яким колись возили торф, заріс; узимку там майже ніхто не буває. Насип виводить до промислової околиці, недалеко від міського культурного центру та сцени.
Григорій поглянув на сплячу дівчинку. Це був божевільний план, але іншого не існувало.
— А якщо нас зупинять раніше?
Тарас стиснув кермо.
— Тоді бодай спробуємо.
Старий кивнув.
— Їдьмо.
Машина рвонула з місця, ламаючи кущі й здіймаючи сніговий пил. Позаду догорав будинок, попереду чекала площа, на якій Гнатюк збирався говорити про щасливі родини…
