Шлях лісовою колією виявився майже непрохідним. Позашляховик то провалювався в пухкий сніг, то з розгону вдарявся днищем об приховані пні. Гілки шмагали по шибках. Двічі машина сідала так глибоко, що Григорієві й Тарасові доводилося вибиратися назовні та штовхати її, поки Сивий бігав поряд і стривожено гавкав.
На світанку вони дісталися старого насипу. Удалині вже світилося небо над містом. До центру залишалося близько десяти кілометрів, але перші склади промислової околиці починалися відразу за насипом.
— Майже вибралися, — сказав Тарас, витираючи лоба рукавом.
Фари ковзнули вперед і освітили сосну, повалену впоперек дороги. За стовбуром стояв чорний позашляховик із вимкненими вогнями. Тієї ж миті на його даху спалахнули прожектори, ударивши просто в очі.
Тарас різко загальмував.
— Засідка.
Григорій одразу зрозумів, як їх виявили: дрон не просто стежив за будинком, а весь цей час тримав машину в полі зору тепловізора.
Із чорної машини вийшли троє. Посередині стояв Вепр із напівавтоматичною рушницею. Його голос, підсилений мегафоном, рознісся над насипом:
— Виходьте! Тарасе, віддаси старого й дівчисько — помреш швидко. Почнеш удавати героя — пошкодуєш.
Тарас поглянув на Григорія. Страху на його обличчі вже не було, лише втомлена рішучість.
— Під сидінням обріз і одна граната. Слухайте уважно. Праворуч яр, унизу дренажна труба під насипом. Вона виводить за їхніми машинами, до складів. Беріть Олесю й Сивого.
— А ти?
— Затримаю їх.
— Не кажи дурниць. Виберемося разом.
— Не виберемося. Вони чекають, що ми прориватимемося машиною. Поки дивляться на мене, ви встигнете доповзти до труби.
Тарас дістав гранату й сховав під курткою.
— Я надто довго вдавав, що нічого не можу змінити. Нехай бодай тепер учиню правильно. Врятуйте її. І пробачте, якщо колись зможете.
Тарас зняв рушницю з плеча Григорія й кинув її на підлогу машини.
— Зі зброєю через місто не пройдете. Залишайте тут.
Григорій хотів його втримати, але Тарас уже розчинив двері й вийшов у світло прожекторів, піднявши порожні руки.
— Не стріляй, Вепре! Здаюся. У старого тільки ніж.
Григорій розбудив Олесю, відчинив задні двері й разом із нею скотився в кювет. Сивий безшумно стрибнув слідом. Вони повзли по снігу, поки нагорі Тарас повільно наближався до засідки.
— Де дитина? — долинув голос Вепра.
— У місці, куди тобі не дістатися.
— Вирішив стати героєм?
— Ні. Просто втомився бути боягузом.
Григорій побачив круглий отвір бетонної труби, підштовхнув туди Олесю й поліз слідом. Сивий замикав. Усередині стояла крижана вода, стіни вкрив слиз. Старий рухався на колінах, чуючи позаду приглушені голоси.
Потім Тарас вигукнув щось останнє, чого Григорій уже не розібрав.
Вибух ударив по трубі так, що повітря штовхнуло їх у спини. Олеся закричала, бетон застогнав, згори посипалося кришиво. Сивий видав протяжне, придушене виття.
Григорій не озирнувся. Він притиснув дівчинку до себе й змусив її рухатися далі.
— Повзи. Зараз не можна зупинятися.
Коли вони вибралися з іншого боку, над лісом здіймався чорний дим. Позаду палали машини, і серед того вогню залишився чоловік, який надто пізно знайшов у собі мужність, але все-таки встиг віддати їм шлях до порятунку…
