Гуркіт вибуху ще стояв у вухах, коли Григорій вибрався з труби по коліна в крижаній багнюці. Він кашляв, випльовував кіптяву й тягнув за собою Олесю. Дівчинка вчепилася в комір його овечої куртки; сліз не було, наче пережите знову заморозило їх усередині.
Сивий виповз останнім. Його шерсть намокла й укрилася чорними мазутними плямами. Вовк озирнувся на ліс і тихо застогнав — не по-людському, але так, що сенс був зрозумілий без слів.
— Дядька Тараса більше немає, — сказав Григорій. — Він віддав за нас життя. Ми не маємо права зупинятися.
Олеся серйозно поглянула на нього й кивнула.
Вони перебували на околиці промислової зони. Попереду тягнулися гаражі, склади й глухі двори, за якими починалося місто. Із центру долинали музика та вибухи святкових петард.
Григорій оглянув себе. Овеча куртка була порвана, обличчя забруднене землею та сажею, зимові чоботи хлюпали. Олеся скидалася на маленьку безпритульну в дорогій, але брудній куртці. Поряд стояв справжній вовк. Перший-ліпший патруль затримає їх раніше, ніж вони встигнуть щось пояснити.
Біля сміттєвих баків валялися шматок старого килима, мотузка й автомобільний чохол. Старий змайстрував із мотузки щось подібне до повідця, а чохол накинув Сивому на спину, зав’язавши замість попони.
— Пробач, брате. Сьогодні зображатимеш великого хворого собаку. Що страшніший у тебе вигляд, то менше охочих підійти.
Сивий невдоволено пирхнув, але дозволив затягнути петлю.
Григорій присів перед дівчинкою.
— Зараз буде гамірно й людно. Там пролунає голос твого батька. Не ховайся. Я поруч, Сивий поруч. Ми наче бідні вуличні артисти, які йдуть на свято. Зрозуміла?
Григорій вийняв із кишені золоту шпильку й вклав її Олесі в долоню. Дівчинка міцно стиснула річ, сховала в куртку й кивнула.
Через двори вони рушили до центру. Назустріч траплялися родини з кульками, гурти молоді, жінки з візочками. На брудного старого, дитину й величезного «собаку» дивилися з неприязню, але ніхто не затримував погляду надовго.
Що ближче була площа, то частіше траплялися патрульні машини. З рації одного поліцейського долинуло повідомлення: розшукується озброєний літній чоловік, який викрав малолітню дитину; можливий напрямок утечі — вокзал.
— Вони гадають, що ми хочемо виїхати, — прошепотів Григорій. — А ми йдемо просто до них.
За два квартали до площі вулицю перекривав кордон. Металеві рамки, спецпризначенці, перевірка сумок і запрошень. Пройти із Сивим було неможливо.
Старий повів Олесю у вузький двір. Там пахло смаженою цибулею, вогкістю й сміттям. Раптом розчинилися залізні двері службового входу. Двоє робітників у комбінезонах винесли великі фанерні декорації.
— Швидше, задник іще не закріпили! Гнатюк скоро виходить! — крикнув один другому.
Двері залишили підпертими цеглиною.
Григорій перезирнувся із Сивим.
— Іншого шляху нам не залишили.
Вони прослизнули всередину, туди, де за тонкими стінами вже гриміла святкова музика й збиралася величезна юрба…
