За службовими дверима тягнувся довгий коридор, заставлений ящиками, кабелями та частинами декорацій. Люди бігали в обидва боки: артисти поправляли костюми, робітники тягли стійки, гримери сперечалися з освітлювачами. У цьому організованому безладі ніхто не здивувався старому з дитиною й величезним звіром на повідці.
Григорій ішов упевнено, наче точно знав, куди прямує.
— Дорогу, тварина для номера! Близько не підходити, може вкусити!
Люди слухняно розступалися. Сивий опустив голову й важко ступав поруч, терплячи безглузду попону.
До виходу за лаштунки залишалося кілька метрів, коли перед ними постав худий молодий організатор із бейджем.
— Стійте. Ви хто? У розкладі такого номера немає.
Григорій випростався.
— Пересувна студія «Лісова казка». Термінова заміна. Особисте розпорядження Романа Даниловича, сюрприз для публіки.
Ім’я голови адміністрації подіяло краще за перепустку. Хлопець завагався, але все ще дивився на Сивого.
— Чому собака такий… великий?
— Бо це вовкодав. Руку не простягайте, бо потім нічим буде документи підписувати.
Сивий наче зрозумів підказку й підняв губу, оголивши довге ікло. Організатор відсахнувся.
— Гаразд. Чекайте за завісою. Після дитячого хору буде пауза.
Григорій підвів Олесю до щілини між важкими завісами. Звідти відкривалася вся площа: тисячі людей, прапори, повітряні кульки, яскраве світло прожекторів. На підвищенні стояв Роман Гнатюк у бездоганному темному пальті та червоному шарфі. Поряд був його старший син. Ярину, яка сиділа в глибині сектора почесних гостей, Григорій спершу не розгледів.
— Дорогі друзі! — голос Гнатюка прокотився площею. — Це свято присвячене тому, що єднає нас найдужче: родині, турботі та відповідальності одне за одного.
Олеся вчепилася в штанину старого.
— Не ховайся, — прошепотів він. — Сьогодні боятися маєш не ти.
За спиною промовця височів величезний екран, показуючи його обличчя великим планом. Резервний пульт сценічного екрана стояв тут-таки, за лаштунками. Перед ним сидів технік у навушниках і захоплено дивився в телефон.
Григорій торкнувся медичної сумки. Усередині лежали тека із записами, світлини й усе, що могло не дозволити правді знову зникнути. Просто вийти до мікрофона було замало: охорона вимкне звук і потягне їх геть раніше, ніж натовп зрозуміє, що відбувається. Потрібне було зображення, яке відразу побачать усі.
Старий дістав ножа й підійшов до техніка.
— Без різких рухів, синку. Виведи на екран зображення з бічної камери.
Хлопець зблід і повільно зняв навушники.
— Ви збожеволіли?
— Можливо. Але сьогодні це не найбільше божевілля на цій площі. І звук не вимикай.
На сцені хор закінчив пісню. Гнатюк ступив до мікрофона для заключної промови.
Технік тремтячою рукою натиснув кнопку, і обличчя голови адміністрації зникло з велетенського екрана…
