Замість усмішки Гнатюка на екрані з’явилися троє: забруднений старий, маленька дівчинка й величезний вовк, із якого саме тієї миті зісковзнула безглузда ганчірка. Площею прокотився єдиний подих.
Роман Данилович обернувся. Його обличчя змінилося миттєво; упевненість зникла, наче її стерли мокрою рукою.
Григорій узяв Олесю за долоню й вийшов з-за завіси. Сивий крокував поруч із піднятою головою. Охоронці рушили було назустріч, але зупинилися: камери показували кожен рух, трансляція йшла наживо.
Старий підійшов до мікрофона. Гнатюк відступив і зачепив стійку.
— Ти… — прошепотів він. — Ти мав бути мертвим.
Шепіт рознісся над площею.
— Не вийшло, Романе Даниловичу, — відповів Григорій і забрав мікрофон. — Подивіться на цього чоловіка. Він роками розповідав вам, яким має бути батько. А тепер погляньте на дитину поруч зі мною.
Він зняв з Олесі шапку. Вітер розтріпав її світле сплутане волосся, відкривши худе обличчя.
— Це його донька. Та сама, яку сховали в забитій дошками лісовій хатині, бо вона не вписувалася в гарну родинну світлину. Її тримали в холоді, майже не годували й називали в записах «об’єктом».
Натовп стих. Навіть музика, здавалося, відступила.
Олеся підвела очі на Гнатюка. Страху в них уже не було. Вона дістала з кишені золоту шпильку й простягнула йому розкриту долоню.
— Та… ту, — із зусиллям вимовила дівчинка. — На.
Шпилька впала на сцену й дзенькнула біля його ніг. Камера показала великим планом герб і напис.
Гнатюк зблід. Він дивився то на річ, то на доньку й не знаходив слів.
Із сектора для почесних гостей пролунав пронизливий жіночий крик.
— Олеся!
Ярина Гнатюк перелізла через огорожу й кинулася до сцени. Підбор зламався, жінка впала, підвелася й побігла далі, не помічаючи болю.
З іншого боку до Григорія наблизилися охоронці. Сивий вийшов уперед, затулив старого й дівчинку та загарчав просто біля мікрофона.
Підсилене динаміками вовче гарчання прокотилося над тисячами людей, і жодна людина на сцені не наважилася ступити далі…
