На п’ятому місяці рейсу стався випадок, який міг усе змінити. Або остаточно зруйнувати. Молодий матрос Богдан, той самий хлопець із дитячим обличчям і наляканими очима, напився.
Це було в суботу ввечері, після особливо важкого тижня лову. Екіпажу видали додаткову порцію горілки на честь перевиконання плану. Богдан випив свою, потім іще чужу, а тоді поцупив пляшку з каптерки.
Опівночі він був п’яний як чіп. Оксана сиділа у своїй каюті, читала старий журнал, коли двері розчахнулися. На порозі стояв Богдан, хитаючись і тримаючись за одвірок.
Очі червоні, обличчя перекошене. — Оксано, — пробурмотів він, — я… я мушу тобі сказати. Я тебе… я думаю про тебе.
— Щодня. Щоночі. І мені так соромно, що я не захистив.
— Так соромно. — Він ступив усередину, зачинив двері. Оксана підвелася, відступила до стіни.
— Богдане, іди спати. Ти п’яний.
— П’яний.
— Так. Але тільки п’яним можу сказати правду. — Він зробив іще крок.
— Я хочу тебе. Як усі. Але я не такий, як вони.
— Я не нелюд. Я… я буду ніжним. Лагідним.
— Я не буду як Литвиненко.
— Богдане, іди геть. Негайно.
Але він не слухав. П’яна сміливість штовхала його вперед. Він схопив її за руку, притягнув до себе.
Оксана спробувала вирватися, але він тримав міцно. — Чому їм можна, а мені ні? — Його голос став істеричним. — Чому капітанові можна, старпомові можна, а звичайному матросові — ні? Я теж людина.
— Я теж хочу. — Він штовхнув її на койку, навалився зверху. Оксана відчула запах перегару, поту, відчаю.
Інстинкт виживання, що дрімав місяцями, спалахнув миттєво. Вона намацала рукою на тумбочці виделку, що залишилася після вечері, й ударила його в плече. Богдан завив, відсахнувся.
Кров потекла сорочкою. Він дивився на рану, потім на неї — у його очах було нерозуміння. — Ти? Ти мене вдарила?
— Забирайся! — Оксана тримала виделку перед собою, наче зброю.
— Забирайся, або я тебе вб’ю! — У її голосі була така холодна рішучість, що Богдан відступив до дверей. П’яна сміливість випарувалася, залишивши лише страх. Він вискочив у коридор, затискаючи рану рукою.
Оксана замкнула двері, притулилася до них спиною, важко дихаючи. Руки тремтіли, серце калатало, але всередині було дивне відчуття тріумфу. Вона захистилася.
Уперше за кілька місяців вона чинила фізичний опір. Уранці звістка про випадок розлетілася судном. Богдана лікував судновий лікар, зашиваючи рану.
Литвиненко викликав Оксану на капітанський місток. — Що сталося? — жорстко запитав він. Оксана розповіла.
— Він був п’яний, — закінчила вона. — Намагався зґвалтувати.
— Я захищалася. — Литвиненко потер перенісся. — Зрозуміло.
Він повернувся до боцмана, що стояв поруч. — Романюче, розберися з Богданом. П’ять діб карцеру, і щоб до кінця рейсу не наближався до Ковальчук менш ніж на десять метрів.
— І це все? — Литвиненко подивився на неї.
— А що ще? Він п’яний дурень, який не здатен себе контролювати. Ти захистилася, правильно зробила.
— Але запам’ятай: наступного разу виделка може обернутися гірше. Для тебе. Якщо хтось із команди вирішить, що ти небезпечна, тебе викинуть за борт, і я їх не зупиню.
— Захищатися можна, але в міру. — Оксана зрозуміла. Навіть її право на самозахист було обмежене.
Надто активний опір зробить її загрозою, а загрози на судні усувають. Того вечора до неї прийшов Степанич. — Чув, що сталося.
— Молодець, що дала відсіч, але будь обережною, чоловіки злі. Богдан посидить у карцері, вийде озлобленим, може спробувати помститися.
— Нехай спробує. — Оксана дивилася в ілюмінатор на темну воду.
— Я більше не беззахисна. Я навчилася.
— Чого навчилася?
— Якщо система не захищає, треба захищати себе самій. За будь-яку ціну.
Степанич зітхнув. — Це небезпечний шлях. Можеш дійти до того, що когось уб’єш.
— І що? — Оксана повернулася до нього. — Мене місяцями ґвалтують, продають за розкладом, перетворили на річ. І я маю перейматися тим, що можу когось убити, захищаючись?
— Ні, не маєш.
— Але вбивство змінить тебе. Остаточно. Станеш не жертвою, а злочинницею, і дороги назад не буде.
Оксана замислилася. Він мав рацію. Убивство — це межа, за якою починається інша особистість.
Вона ще могла повернутися до колишньої себе, якщо не переступить цю межу. — Я постараюся не вбивати, — нарешті сказала вона. — Але якщо доведеться вибирати між своїм і чужим життям, я виберу своє.
Степанич кивнув. — Справедливо. Тільки тримай виделку під подушкою.
— Про всяк випадок. — Після випадку з Богданом ставлення екіпажу змінилося. Матроси дивилися на Оксану з осторогою…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
