Оксана стояла біля раковини, стискаючи мокру ганчірку, і намагалася вгамувати серцебиття. Це був не грубий жарт. Це було попередження.
Тієї ночі вона не могла заснути, лежала на койці, дослухаючись до кожного звуку за дверима. Скрегіт металу. Кроки в коридорі.
Чийсь п’яний регіт. Гачок на дверях здавався таким ненадійним. Один добрий удар — і він вилетить із петель.
Наступного дня вона вирішила поговорити з радистом Тарасом. Він був єдиним, хто тримався приязно, без тієї гнітючої фамільярності решти. Після обіду вона знайшла його в радіорубці — тісній комірчині, заставленій апаратурою, де пахло паяльником і озоном.
— Тарасе, можна на кілька хвилин?
Він обернувся, зняв навушники.
— Звісно, що сталося?
Оксана зачинила двері, притулилася до них спиною.
— Скажи чесно, я перша жінка на цьому судні?
Тарас помовчав, потер перенісся.
— Ні, — нарешті відповів він. — Років три тому була одна. Теж кок.
— Рейсу не завершила.
— Чому?
— Списали через хворобу. Казали, нервовий зрив.
Він подивився їй у вічі. — Слухай, Оксано, я не хочу тебе лякати, але тут… тут свої порядки. Капітан — господар.
— Старпом, боцман — його люди. Решта — гвинтики. І якщо капітан вирішить, що ти… що ти маєш бути вдячною за роботу… — Він не договорив.
Оксана відчула холод у животі. — Що означає «вдячною»?
— Те й означає. — Тарас відвернувся до апаратури.
— Литвиненко вважає, що жінка на судні — це привілей, який треба відпрацювати. Він завжди так каже. За все в житті треба платити.
— Я можу поскаржитися. До профкому підприємства. По радіо.
Тарас невесело всміхнувся. — Теоретично — так. Насправді ж усі повідомлення проходять через мене, а я підпорядковуюся капітанові.
— Якщо він накаже не передавати, я не передам. Розумієш? — Він повернувся до неї, і в його очах було щось схоже на жаль. — Зрозумій, Оксано.
— Тут є лише капітан і його воля. До берега ти в його владі. Ми всі в його владі.
Оксана стояла, намагаючись осмислити почуте. Романтика, море, пригоди.
Добрий заробіток. Усе це раптом здалося дитячою наївністю, дурістю, що межувала із самогубством. — Що мені робити? — тихо запитала вона.
Тарас знизав плечима. — Не знаю. Тримайся подалі від Литвиненка.
— Не залишайся наодинці з кимось зі старших. Замикайся на ніч. І молися, щоб промисел був добрим.
— Коли сіті повні, чоловіки так утомлюються, що на жінок не дивляться. — Оксана кивнула, повернулася до дверей. Уже взявшись за ручку, вона озирнулася.
— Тарасе, а ти? Ти допоміг би мені, якби щось сталося?
Він довго мовчав, дивлячись у підлогу.
— Я хотів би відповісти «так».
— Але якщо чесно? Не знаю. Я теж хочу повернутися додому неушкодженим.
Ця відповідь була чеснішою за будь-які обіцянки. Оксана вийшла з радіорубки й піднялася на палубу. Вітер бив у обличчя, солоні бризки осідали на губах.
Навколо лише вода. Безмежна, байдужа, сіро-синя вода. До берега тисячі миль.
До завершення рейсу лишалося близько п’яти місяців. Вона потрапила в пастку. Литвиненко прийшов на третьому тижні рейсу…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
