О першій ночі. Оксана прокинулася від стуку у двері. Наполегливого, владного.
Серце обірвалося. Вона лежала нерухомо, натягнувши ковдру до підборіддя, сподіваючись, що стукіт припиниться. Але він не вщухав.
— Ковальчук! Відчини! Капітан! — Голос був спокійним, майже приязним. У ньому відчувалася незаперечна влада людини, звиклої до покори.
— Я сплю! — видушила із себе Оксана.
— Вранці поговоримо.
— Відчини! По-доброму прошу! — Пауза. Потім знову стук, уже гучніший.
— Не змушуй мене ламати двері! — Оксана встала, накинула халат поверх нічної сорочки. Руки тремтіли, коли вона знімала гачок із петлі. Двері розчахнулися.
На порозі стояв Литвиненко з пляшкою горілки в одній руці та двома склянками в другій. Обличчя червоне, очі блищать, але хода впевнена. Він був п’яний рівно настільки, щоб відкинути залишки формальностей.
— От і добре, — сказав він, проходячи повз неї до каюти. — А то я вже думав, доведеться вести виховну бесіду крізь двері. Він сів на край койки, поставив пляшку на тумбочку, розлив горілку по склянках.
— Сідай, поговоримо. — Оксана залишилася стояти біля дверей, притулившись спиною до стіни.
— Капітане, я втомилася.
— Уранці вставати о п’ятій. Можемо поговорити вдень? — Литвиненко повільно повернув голову й глянув на неї з посмішкою.
— Можемо, але не будемо.
Він посунув одну склянку до краю тумбочки. — Я сказав: сідай. Чи ти не розумієш, коли з тобою говорять по-доброму? — У його тоні з’явилася жорсткість.
Оксана повільно підійшла й сіла на самісінький край койки, якомога далі від нього. Литвиненко простягнув їй склянку. — За знайомство.
— Я не п’ю.
— Навчишся. У морі всі п’ють, інакше збожеволієш.
Він вихилив свою склянку одним духом, поставив на тумбочку й налив знову. — Знаєш, Ковальчук, ти мені подобаєшся. Працюєш добре, годуєш чоловіків, вони не скаржаться, характер маєш — це правильно.
— Жінка без характеру — не жінка. — Оксана мовчала, дивлячись у підлогу. Литвиненко говорив розмірено, наче обговорював погоду чи рибний промисел.
— Але є одна проблема. Розумієш, на судні потрібна рівновага. Екіпаж — це організм, усе має працювати злагоджено.
— А коли з’являється подразник, так би мовити… — Він зробив паузу, налив собі ще. — Коли з’являється жінка, чоловіки починають нервувати, відволікатися, думають не про роботу, а це небезпечно. Розумієш?
— Розумію, — тихо сказала Оксана, — але я тут не для цього.
— Я кухар. Виконую свою роботу.
— Роботу, — повторив Литвиненко. — Так, роботу.
— Але, бачиш, на судні робота — це не лише камбуз. Робота — це підтримувати порядок. А порядок означає, що всі задоволені.
— І капітан задоволений, і команда задоволена. — Він присунувся ближче, поклав важку руку їй на плече. — А щоб усі були задоволені, треба бути, як би це сказати, поступливою, тямущою.
Оксана різко підвелася, відсторонилася, склянка полетіла на підлогу, горілка розлилася калюжкою. — Я не для цього сюди прийшла. Литвиненко не ворухнувся, лише сидів, дивлячись на неї знизу вгору.
У його очах не було ні злості, ні подиву, лише холодний спокій. — А для чого ти сюди прийшла? — тихо запитав він. — За романтикою.
— За грошима? — Він гмикнув. — Гроші, Ковальчук, просто так не даються. За все треба платити.
— Чи ти думала, що проживеш шість місяців серед понад сорока чоловіків і всі дивитимуться на тебе, наче на ікону?
— Я думала, що тут працюють нормальні люди, що є правила, закони. — Литвиненко зареготав — коротко, зло. — Закони, люба моя, тут я закон.
— Усе, що відбувається на цьому судні, відбувається тому, що я це дозволяю. І якщо я вирішу, що ти маєш бути вдячною за теплу каюту, повний шлунок і роботу, ти будеш вдячною. — Він підвівся, підійшов до дверей, озирнувся. — Даю тобі тиждень на роздуми. Потім прийду знову, і тоді ми поговоримо вже серйозно, по-дорослому, без дитячих вибриків на кшталт «я не для цього».
Він вийшов і зачинив двері. Оксана кинулася до них, засунула гачок, притулилася чолом до холодного металу. Усе тіло тремтіло.
Вона сповзла вниз, сіла на підлогу, обхопивши коліна руками. Тиждень. У неї був тиждень…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
