Беззвучна й безмежна. Наступного дня все було як завжди. Підйом о п’ятій ранку, сніданок о шостій.
Команда їла, не підводячи очей. Литвиненко сидів на чолі столу, читав газету, пив чай. Коли Оксана підійшла долити йому ще, він побіжно глянув на неї й ледь помітно кивнув.
Ніхто нічого не помітив. Або всі вдали, що не помітили. Після сніданку на тумбочці в її каюті з’явилися плитка імпортного шоколаду та пачка закордонних цигарок.
Оксана довго дивилася на них. Потім узяла шоколад, розламала навпіл і повільно з’їла, механічно жуючи. Солодкий смак на язиці здавався недоречним, майже образливим.
Але вона їла, бо це було частиною угоди. Частиною нової реальності, у якій вона тепер жила. Наступні тижні злилися в монотонну рутину нового існування.
Оксана готувала, прибирала, роздавала їжу, наче автомат. Усміхалася, коли треба було всміхатися, відповідала, коли її про щось питали. Але всередині залишалася порожньою оболонкою, механізмом без душі.
Литвиненко приходив двічі-тричі на тиждень, завжди пізно вночі, коли екіпаж спав. Стукав умовним сигналом — тричі коротко. Оксана мовчки впускала його.
Вони не розмовляли. Він брав своє, залишав якийсь подарунок — цукерки, консерви, журнал, флакон парфумів, привезений із минулого рейсу, — і тихо йшов, наче злодій. На третій раз вона вже перестала реагувати: просто лежала нерухомо, дивилася в стелю й рахувала тріщини у фарбі.
Литвиненка це влаштовувало. Йому не потрібні були ні пристрасть, ні участь.
Йому було потрібне доступне й покірне тіло. Оксана віддавала йому це тіло, сховавши справжню себе глибоко всередині. Екіпаж мовчав.
Але всі знали. Це відчувалося з того, як змінилося ставлення. Матроси перестали пожадливо витріщатися на неї.
Тепер у поглядах було щось інше — суміш презирства та жалю. Вона стала не об’єктом бажання, а власністю капітана — недоторканною, але від того не менш приниженою. Боцман Романюк якось затримався на камбузі після вечері.
Закурив. Дивився, як вона миє посуд. — Ну що? Звикла? — запитав він із посмішкою.
Оксана не відповіла. Далі терла тарілку. — Литвиненко тебе непогано влаштував.
— Каюта тепла, харчі добірні, робота легка. За таке життя можна й ноги розсунути, правда? — Оксана повернулася до нього, тримаючи в руці ніж для чищення риби. Її погляд був холодним, порожнім.
— Забирайся звідси, Романюче. Поки цілий. — Боцман зареготав, але відступив до дверей.
— Овва! Характер прокинувся. — Він загасив недопалок об стіл. — Гаразд, не ображайся.
— Просто кажу як є. Тепер ти не просто кок. Ти капітанська підстилка.
— Усі це знають, і ти знаєш. Тож не вдавай із себе святу. — Він пішов.
Оксана залишилася стояти з ножем у руці, і лезом повільно стікала вода, схожа на сльози. Але сама вона не плакала. Сльози скінчилися два тижні тому.
Радист Тарас уникав її. Коли вони зустрічалися в коридорі, він відводив очі, бурмотів вітання й квапився пройти повз. Якось вона зупинила його, схопивши за рукав.
— Тарасе, чому ти мене уникаєш? — Він не дивився на неї.
— Не уникаю. Просто роботи багато.
— Ти ж обіцяв допомогти. Ти ж казав…
— Я нічого не обіцяв. — Тарас вивільнив руку, і в його голосі прорізалася злість.
— Я казав, що не знаю, чи зможу допомогти. І виявилося, що не зміг. Вибач, але я не герой.
— Я такий самий боягуз, як усі тут.
— Я не прошу геройства. Я просто хочу, щоб ти не відвертався, щоб бодай розмовляв зі мною.
Тарас нарешті подивився на неї. У його очах був біль. — Оксано, я не можу, розумієш? Коли я дивлюся на тебе, то бачу власне безсилля.
— Бачу, що я слабак, який не наважився захистити жінку. Мені соромно, а цей сором нестерпний. Легше уникати тебе, ніж щодня зустрічатися з твоїм поглядом.
Він розвернувся і швидко пішов. Оксана залишилася сама в порожньому коридорі, де лампочки миготіли від хитавиці, кидаючи на стіни тремтливі тіні. Вона була цілком сама…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
