Литвиненко прийшов рівно опівночі. Три короткі удари, наче умовний сигнал, наче пароль. Оксана сиділа на койці вдягнена, випроставши спину й стиснувши кулаки.
Вона змусила себе підвестися, підійти до дверей, зняти гачок. Відчинила сама — це було важливо. Не він увірвався, а вона впустила.
Невелика різниця, але для неї вона мала значення. Цього разу Литвиненко зайшов без пляшки — тверезий, зібраний, із жорстким виразом обличчя. Зачинив за собою двері, притулився до них спиною, схрестивши руки на грудях.
— Ну що, тиждень минув, передумала? — Оксана стояла біля тумбочки, тримаючись за її край. Коли вона заговорила, голос був напрочуд рівним.
— Я хочу поговорити.
— По-дорослому, як ви й казали. — Литвиненко підняв брову.
— Слухаю.
— Якщо я… Якщо я погоджуся, у мене є умови. — Він усміхнувся, але без глузування. Радше це було визнання її права торгуватися.
— Які умови?
Оксана ковтнула. Слова давалися важко, кожне було наче камінь, який треба виштовхнути з горла.
— Перше.
— Це залишається між нами. Ніхто з екіпажу не повинен знати. Жодних натяків, жартів, розмов.
Литвиненко кивнув. — Справедливо. Далі.
— Друге. Я не хочу насильства. Якщо це відбуватиметься, то… добровільно.
— За моєю згодою щоразу.
— Домовилися. Третє.
— Я хочу захисту. Від інших. Якщо хтось з екіпажу спробує, якщо хтось вирішить, що коли капітанові можна, то йому теж… — Вона не змогла закінчити фразу.
Литвиненко ступив до неї, поклав важкі руки їй на плечі. Оксана завмерла, змушуючи себе не відсахнутися. — Ковальчук, я не тварина, і моя команда не вовча зграя.
Його голос був спокійним, майже м’яким. — Те, що буде між нами, — це не зґвалтування, це… стосунки. Дорослі стосунки між чоловіком і жінкою, які місяцями живуть у замкненому просторі.
— Ти мені подобаєшся. Я тобі… Може, й ні, але з часом звикнеш. Це нормально.
Оксана подивилася йому у вічі. У них не було ні хтивості, ні жорстокості. Лише спокійна впевненість людини, яка отримує бажане.
— Це не стосунки, — тихо сказала вона. — Стосунки — це вибір. У мене вибору немає.
— Вибір є в усіх. — Литвиненко прибрав руки й відійшов, сів на край койки. — Ти могла відмовитися від роботи.
— Могла не підписувати контракт. Могла зійти із судна в першому ж порту, пославшись на хворобу. Ти зробила вибір залишитися.
— А я роблю вибір бути з тобою. Де тут немає вибору? — Оксана хотіла заперечити, але слова застрягли. Формально він мав рацію.
І саме ця формальна правота робила все ще огиднішим. Він перетворював насильство на логіку, на розумне рішення, на неминучість. — Четверта умова, — продовжила вона, пропустивши його слова повз вуха.
— Коли ми повернемося, я звільняюся. Більше ніколи не працюватиму на ваших суднах.
— Звісно. — Литвиненко знизав плечима.
— Я нікого не тримаю силоміць. Відпрацюєш контракт, отримаєш гроші, підеш. Жодних претензій.
Він говорив так, наче вони обговорювали розклад роботи чи меню на тиждень. Спокійно, діловито, без емоцій. Оксана відчула, як усередині щось рветься.
Остання нитка, що пов’язувала її з колишньою собою, з дівчиною, яка вірила у справедливість. — Тоді в мене остання умова, — сказала вона, і її голос затремтів. — Коли це скінчиться, коли я зійду на берег, я хочу забути, що все це було.
— Я не хочу нести це із собою все життя. Тому прошу: будьте… людиною. Не завдавайте більше болю, ніж потрібно.
Литвиненко підвівся, підійшов до неї, узяв її обличчя в долоні. Його руки були теплими, грубими, пахли тютюном і машинним мастилом. — Я не садист, Оксано.
— Я просто чоловік, який місяцями живе без жінки. А ти тут єдина. Якщо не опиратимешся, не влаштовуватимеш сцен, усе буде нормально.
— Обіцяю. — Він нахилився й поцілував її в чоло. — А тепер лягай.
— Я хочу тебе. — Оксана заплющила очі. У голові промайнула остання думка.
Це не зґвалтування, якщо ти погодилася. Це не зрада самої себе, якщо в тебе немає вибору. Це не кінець, а просто… виживання.
Вона лягла на койку, натягнула ковдру до підборіддя й відвернулася до стіни. Литвиненко ліг поруч, обійняв її за плечі, притягнув до себе. Його гарячий подих торкався її шиї.
— Розслабся, — прошепотів він. — Що швидше розслабишся, то легше буде. — Оксана стиснула зуби, заплющила очі й пішла вглиб себе.
Туди, куди не міг дістатися ніхто, де її справжня особистість ховалася за товстими стінами, відгородившись від реальності. Вона опанувала цей трюк іще в дитинстві, коли сварилися батьки. Просто йшла в себе й чекала, доки все скінчиться.
Тіло залишилося на койці, а вона сама, та справжня Оксана, яка мріяла про море, свободу, майбутнє, сховалася так глибоко, що нічого не відчувала. Коли все закінчилося, Литвиненко встав, одягнувся, подивився на неї згори вниз. — Завтра принесу тобі шоколад.
— І цигарки, якщо куриш. — Він застебнув кітель. — Ти молодець, розумна дівчинка.
— Так легше для всіх. — Двері за ним зачинилися. Оксана лежала нерухомо ще хвилин десять, потім підвелася, підійшла до вмивальника, налила води в таз.
Холодна вода обпікала шкіру, вона милася довго, ретельно, намагаючись змити із себе запах його одеколону, поту, тютюну, але запах не змивався. Він увійшов глибше за шкіру — у пам’ять, у свідомість. Коли вона подивилася в дзеркало над умивальником, то не впізнала свого відображення.
Це була інша жінка — з порожніми очима, щільно стиснутими губами, з обличчям, на якому не лишилося нічого від колишньої наївності. Вона знову лягла на койку, натягнула ковдру, зарилася обличчям у подушку. Сліз не було.
Вона думала, що плакатиме, але сльози не йшли. Натомість була лише порожнеча. Величезна, холодна порожнеча там, де раніше було щось живе.
Вона заснула лише під ранок. І снилися їй не кошмари, а ніщо. Просто чорнота…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
