Перші кілька тижнів перебування в Одесі промайнули в приємних клопотах з облаштування їхнього нового, скромного побуту. Богдан поступово й обережно звикав до своєї знову здобутої свободи, адже після семи довгих років суворої ізоляції опинитися на гамірних міських вулицях — це завжди колосальний стрес для будь-якого сидільця. Його оглушував невгамовний шум машин, сліпило яскраве сонячне світло й трохи лякала величезна кількість метушливих людей довкола. Але він стійко давав раду всім труднощам адаптації, благо подібний досвід у нього вже був.
Альонка дбайливо допомагала йому в усьому: вона швидко оформила всі необхідні цивільні документи, відкрила для нього рахунок у місцевому банку й придбала найпростіший кнопковий мобільний телефон. Богдан зовсім не тямив у сучасних смартфонах, та й не відчував жодного бажання опановувати нові технології. Уже наприкінці спекотного липня Альонка успішно пройшла сувору співбесіду й була офіційно прийнята на роботу до четвертої міської клінічної лікарні Одеси. Керівництво з радістю взяло її на посаду операційної медсестри до хірургічного відділення, зважаючи на її трирічний досвід роботи й чудові рекомендаційні листи.
Вона взялася до своїх нових обов’язків із першого серпня, працюючи переважно в ранкові зміни й лише зрідка заступаючи на добові чергування. Вечорами дівчина поверталася додому втомленою, але неймовірно задоволеною своїм новим життям, адже умови праці у звичайній лікарні, серед простих пацієнтів, разюче відрізнялися від гнітючої атмосфери тюремного медблоку. Тим часом Богдан уперто шукав роботу впродовж двох тижнів, але відповідних пропозицій було гнітюче мало через його солідний вік і погашену судимість.
Однак наприкінці серпня удача нарешті всміхнулася йому, і він улаштувався працювати звичайним нічним охоронцем на велику міську овочеву базу. Робота виявилася дуже простою й спокійною: йому потрібно було лише сидіти в теплій черговій будці й пильно стежити за тим, щоб на територію бази не проникали дрібні злодюжки. Оклад був доволі скромним, але цих грошей, разом із гарною зарплатою Альонки, їм із лишком вистачало на цілком гідне й ситне життя. Жили вони гранично просто, без будь-яких надмірностей і шику.
За довгі роки тюремної відсидки Богдан зовсім відвик від будь-якої розкоші, та вона йому була просто не потрібна. Для нього тепер найголовнішим у житті була наявність надійного даху над головою, гарячої їжі на столі й абсолютного, непохитного душевного спокою. Вечорами Альонка готувала смачні домашні вечері, і вони разом сиділи за затишним кухонним столом, неспішно обговорюючи минулий день. Ці прості, тихі сімейні вечори стали для старого злодія справжньою благодаттю після десятиліть існування в постійній тюремній напрузі й гаморі бараків.
У свої законні вихідні вони часто гуляли найкрасивішими місцями Одеси, неспішно проходжуючись зеленими парками, милуючись морськими краєвидами на набережній Ланжерона й зазираючи на знаменитий Привоз. Богдан із прихованою радістю дивився на усміхнених перехожих, на безтурботних дітей, які весело гралися на вуличних майданчиках, і в його голові дедалі частіше майнула думка про те, що ось вона — справжня, нормальна людська життя. Життя, у якому більше немає місця суворим злодійським поняттям, кривавим розбіркам, криміналу й залізним ґратам на вікнах.
Уперше за дуже багато років старий авторитет відчув себе по-справжньому, абсолютно вільною людиною. Глибокої осені дві тисячі двадцять п’ятого року вони вдвох вирішили здійснити коротку поїздку до рідного Харкова, щоб відвідати місцеве кладовище й провідати могилу Дмитра Морозенка. Богдан не був на цьому скорботному місці від самого дня похорону, що відбувся в далекому дев’яносто восьмому році. Відтоді минуло цілих двадцять сім років. Раннього, туманного ранку вони купили розкішний букет живих квітів і приїхали на тихе, старе кладовище…
