Сліди на снігу розповідали більше, ніж сам звір. За весь цей час він майже не покидав озера. Від ополонки тягнувся нерівний ланцюжок відбитків, обривався біля найближчих ялин, а потім знову повертався до того самого місця. Поранена лапа залишала розмазані сліди, і за ними було зрозуміло, що кожен крок дається вовкові важко. Та варто було біля берега з’явитися чужому силуетові, як він підіймався, припадаючи на передню лапу, і знову займав місце між лісом та льодом.
До озера тягнулися й інші звірі. Уздовж кромки кілька разів проходили лисиці, обережно принюхуючись до снігу. Одного разу біля каміння з’явилася росомаха. Уночі фотопастка зафіксувала двох вовків із сусідньої зграї. Вони не підходили відкрито, але трималися поруч, ніби запах, що застиг над озером, не давав їм піти. Поранений вовк щоразу збирав останні сили, кидався вперед коротким ривком і відганяв їх геть.
Після таких випадів він повертався повільніше, ніж ішов, важко ставив хвору лапу на наст і знову завмирав, ніби боявся пропустити щось важливе.
Це не було схоже на охорону здобичі. Він не їв, не розгрібав сніг, не намагався відтягнути щось далі від берега. Він не повертався до м’яса, не ховав рештки, не кликав зграю. Навпаки, вся його поведінка нагадувала вперту охорону межі. Він ніби знав, що до цього місця не можна підпускати ні звірів, ні людей, хоча пояснити таку впевненість ніхто не міг.
Серед місцевих почалися розмови. Одні вважали, що під льодом застряг лось. Інші казали, що звір хворий, утратив обережність і тому не боїться людини.
Але кожна версія слабшала з кожною годиною. Вовк надто довго тримався на одному місці, надто точно перекривав підхід і надто байдуже дивився на все, що не було пов’язане з ополонкою. Навіть хуртовина не зігнала його з місця. Після ночі, коли сніг майже стер лінію берега, хижака знайшли там само — нерухомого, заметеного майже до спини, але все ще спрямованого поглядом на лід…
