Про дивне чергування повідомили природоохоронну службу. Інспектор Мирон Коваленко, який багато років працював у цих місцях, не любив пояснювати поведінку звірів випадковостями. У лісі ніщо не тримається без причини, особливо поранений хижак, якому треба берегти сили. Але в розповідях його насторожила не лише впертість вовка. Звір не нападав і не йшов. Він ніби намагався затримати кожного, хто хотів наблизитися до небезпечного місця.
Мирон вирушив до озера разом із двома колегами. Снігоходи йшли важко, провалюючись у пухкий сніг, і глухий шум моторів довго котився між деревами.
Біля берега чоловіки зупинилися. Далі рухалися пішки, повільно, перевіряючи наст перед собою. Вовк помітив їх одразу. Він підвівся, переніс вагу на здорові лапи й став упоперек шляху, не відступаючи в ліс і не кидаючись уперед.
У його позі була загроза, але не було сліпої люті. Він не вишкірився до кінця, не намагався обійти людей збоку, не вичікував слушної миті для нападу. Він лише зміщувався туди, куди робив крок Мирон, ніби закривав собою невидиму межу. Інспектор зупинився, підняв руку, даючи колегам знак не підходити ближче. Уперше в нього виникло неприємне відчуття: вовк не стільки захищає щось від людей, скільки не дає їм ступити туди, де на них чекає біда.
Мирон зробив ще кілька обережних кроків. Звір відступив, але зовсім трохи, залишившись між ним і ополонкою. Біля самої кромки під тонким шаром снігу темніла пляма.
Вона була неправильною для тіні й надто рівною для корча. Інспектор присів, рукавицею зняв верхній шар насту й вдивився в каламутну крижану товщу. Під нею вгадувалися обриси, які ніяк не могли належати ні дереву, ні звірові…
