Спершу Мирон побачив лише темну масу, розпливчасту й нерухому. Потім крижану поверхню розчистили ширше, і в глибині проступило коло колеса. Поруч окреслився край даху, нижче — перекошений прямокутник вікна. Кілька секунд він мовчав, не бажаючи вірити власним очам. Під льодом лежав позашляховик. Машина провалилася в озеро кілька днів тому й завмерла в холодній воді, наче сам лід зімкнувся над нею, приховавши сліди катастрофи.
Чоловіки притихли. Те, що ще вранці здавалося незрозумілою звіриною примхою, раптом набуло людського, важкого сенсу. Вони обережно оглянули місце навколо ополонки. Під снігом виявилися старі тріщини, затягнуті крихкою кіркою. Лід біля провалу був нерівним, темнішим за звичайний, подекуди ніби підточеним знизу. Тепер стало зрозуміло, чому вовк нікого не підпускав до цієї ділянки. Один хибний крок тут міг обернутися новою бідою.
У цю мить Мирон згадав повідомлення про зниклого біолога. Степан Дорошенко тиждень тому перестав виходити на зв’язок під час спостережень за переміщенням вовчих зграй.
У далеких лісах зв’язок часто зникав, і перші години ніхто не вважав його відсутність безнадійною. Але дні минали, а від нього не було ні дзвінка, ні сліду. Один із передбачуваних маршрутів якраз міг вести через цей глухий район.
Сумніватися ставало дедалі важче. Викликали рятувальників, водолазів і важку техніку. Озеро, яке до того здавалося мертвим і порожнім, поступово наповнилося голосами, короткими командами та скрипом спорядження. Люди рухалися стримано, без зайвої метушні: кожен розумів, що під ногами не просто зимова поверхня, а тонка межа між берегом і водою.
Працювати треба було швидко, але поспішати ніхто не мав права: лід навколо машини тримався ненадійно, а під снігом могли ховатися нові тріщини. Вовк тим часом відступив до пагорба біля берега, але не пішов. Він стежив за людьми, переступав із хворої лапи на здорову й дедалі частіше переводив погляд з ополонки на каміння біля берега…
