Коли рятувальники почали готуватися до підйому позашляховика, поведінка звіра знову змінилася. До цього він ніби змирився з присутністю людей, зрозумівши, що вони прийшли не по здобич. Тепер же підвівся, пройшов уздовж кам’янистої кромки й зупинився біля валунів, над якими нависав крижаний край. Сніг там лежав нерівно, щільними пластами, а між камінням темніли вузькі щілини.
Вовк озирнувся на людей і тихо заскиглив. Звук ледь пробився крізь вітер і металевий брязкіт обладнання, але в ньому була така наполегливість, що Мирон не зміг не обернутися. Звір не метався, не гарчав, не намагався підійти ближче. Він просто дивився на каміння, потім знову на людей, ніби вимагав помітити те, що вони ледь не пропустили.
Інспектор пішов туди сам. На перший погляд біля валунів не було нічого, крім снігу, льоду й темних порожнин між кам’яними боками.
Але що ближче Мирон підходив, то виразніше бачив: наст тут осів інакше, ніби під ним залишався вільний простір. Він став на одне коліно, притулив долоню до холодної кромки й прислухався.
Спершу долинав тільки вітер. Він глухо проходив під навислим льодом і повертався слабким виттям. Мирон уже хотів підвестися, але наступної секунди з глибини порожнини прорвався ледь помітний звук. Не тріск льоду, не шурхіт снігу, не звірине дихання.
Це було схоже на людський стогін, такий слабкий, що його легко можна було прийняти за оману слуху. Тоді всі зрозуміли: під льодом ховалася не єдина таємниця, і поряд з озером міг залишатися хтось живий…
