Сніг почали прибирати повільно, намагаючись не обвалити всередину навислу крижану кромку. Ніхто вже не говорив зайвого. Люди працювали руками, лопатами, короткими обережними рухами, щоразу завмираючи, коли лід відповідав сухим клацанням. Порожнина виявилася вузькою, майже закритою наледдю. Ззовні важко було повірити, що людина могла забратися туди й протриматися бодай якийсь час.
Але під свіжим снігом виявилися розмазані сліди. Вони тягнулися від берега до каміння й зникали біля самої щілини. Рятувальники розширювали вхід шар за шаром, прислухаючись після кожного руху. Час ніби стиснувся: секунди ставали важкими, паузи — нестерпними.
Усі боялися, що слабкий звук, який почув Мирон, більше не повториться. Навіть вовк, що стояв трохи вище на схилі, перестав переступати з лапи на лапу й завмер, не зводячи очей із каміння.
Коли прохід став ширшим, один із рятувальників нахилився й покликав у темряву. Відповіддю був майже нечутний подих. Лід прибрали ще трохи, і в кам’яній порожнині з’явилася дівчина. Вона лежала між валунами, майже не рухаючись, із побілілим обличчям і віями, злиплимися від інею. Сил у неї майже не лишилося, але вона була жива. Ця проста, неймовірна правда на мить зупинила всіх сильніше за будь-який крик.
Дівчину впізнали не одразу. Потім з’ясувалося, що це вісімнадцятирічна Олеся Дорошенко, донька зниклого біолога. Після аварії їй вдалося вибратися з машини через вікно й дістатися берега, поки автомобіль ішов під лід. Але біля каміння сили покинули її.
Те, що могло захистити від вітру, стало пасткою: сніг закрив вихід, мороз забирав дихання, а довкола тягнувся безлюдний ліс. Усі ці дні вона залишалася поруч з озером, майже не маючи змоги покликати на допомогу, і тільки поранений вовк знав, що в цій крижаній щілині ще жевріє життя…
