Олесю виносили першою. Різко піднімати її було не можна: дівчина надто ослабла й сильно змерзла, тому кожен рух доводилося робити повільно, майже на видиху. Рятувальники утримували краї льоду, звільняли прохід, передавали один одному короткі команди й стежили, щоб нависла кромка не обсипалася всередину. Вовк залишався осторонь, але не йшов. Він дивився на руки людей із такою напругою, ніби від їхньої обережності залежало все, заради чого він три дні тримався біля цього берега.
Коли дівчину нарешті перенесли в безпечне місце, вона майже не могла говорити. Її вкрили, почали готувати до евакуації, і лише тоді навколо ніби стало трохи легше дихати. На обличчях людей залишалася напруга, але в їхніх рухах з’явилася та обережна впевненість, яка приходить, коли найнеможливіше вже сталося. Мирон знову подивився на вовка. У звіриній настороженості вже не було колишнього відчаю. Він перестав перекривати шлях до ополонки, не метався біля каміння, не намагався проганяти людей.
Просто стежив, як дівчину несуть від озера, ніби мав переконатися: її справді знайшли.
Пізніше, коли Олеся змогла розповісти про те, що сталося, картина прояснилася. Після падіння машини у воду вона вибралася назовні, але холод майже одразу почав відбирати сили.
Дівчина дісталася кам’янистої ніші, сподіваючись укритися від вітру, а потім сніг і слабкість відрізали її від виходу. Час розпався на темні й світлі смуги. Ніч змінювалася днем, мороз ставав глибшим, надія то поверталася, то зникала. А поруч увесь цей час тримався той, кого люди спочатку прийняли за загрозу.
Вовк відганяв лисиць, росомаху й чужих вовків, приваблених запахом людини. Сам поранений і голодний, він майже перестав полювати, але не покинув берег. Тепер кожен учасник операції розумів, чому він так уперто сидів біля озера, чому не підпускав звірів, чому потім дивився на каміння. Він сторожив не здобич і не територію. Він сторожив людське життя, яке люди могли не встигнути знайти, якби не його вперте, майже відчайдушне чергування біля промерзлого берега…
