Після евакуації дівчини рятувальні роботи тривали. Під льодом залишався позашляховик, і в ньому міг бути Степан Дорошенко. Берег уже був витоптаний, біля ополонки стояла техніка, троси лягли на сніг, але кожен крок, як і раніше, вимагав обережності. Навантаження припадало на берегову кромку й прилеглий лід, і той відгукувався глухим тріском. Кожен такий звук змушував людей завмирати, бо ціна помилки тут була надто високою.
Водолази готувалися до спуску, решта укріплювали підходи й стежили за тріщинами. Озеро вже не здавалося безмовним: у повітрі висіли короткі команди, пара від дихання, скрип металу, напружене очікування. Але сірий вовк усе одно залишався найдивнішою частиною цієї картини.
Він сидів на сніговому пагорбі, звідки бачив і каміння, і ополонку, і людей біля машини. Не гарчав, не наближався, не заважав. Лише іноді підтискав хвору лапу й знову підіймав голову.
Коли позашляховик почали витягати, темна вода в розкритому провалі пішла колами. Машина виходила важко, ніби озеро не хотіло віддавати те, що вже забрало. Невдовзі водолази підтвердили найстрашніше: всередині знайшли тіло Степана. На березі повисла така тиша, що чути було тільки вітер і далекий скрип льоду. Ніхто не намагався вимовити втішних слів. Батько загинув, але його донька вижила, і між цими двома наслідками стояли три морозні дні, кам’яна крижана порожнина й вовк зі старим шрамом.
Роботи завершували довго. Сніг довкола був покреслений слідами, лід — порізаний, люди рухалися повільно від утоми й пережитого напруження. Вовк усе ще залишався на пагорбі. Він не пішов навіть тоді, коли стало багато шуму, техніки й незнайомих людей.
Іноді опускав голову, ніби сили остаточно покидали його, але знову дивився туди, де дівчину готували до відправлення. Коли вертоліт здійняв снігову круговерть і поніс Олесю над озером, звір не кинувся в ліс. Він провів його поглядом, повернувся до людей і лише потім повільно рушив з місця, залишаючи за собою нерівний ланцюжок слідів, ніби тільки тепер міг залишити озеро позаду…
