Одного разу надвечір Соня поверталася з такої прогулянки й почула вовтузіння в придорожніх кущах. Звідти долинуло скімлення. Дівчинка завмерла: знайомий жалібний звук змусив серце забитися швидше. Вона обережно розсунула гілки. Внизу бився крихітний щеня, заплутаний у покинутій рибальській сітці. Звичайна дворняжка з висячими вушками й переляканими оченятами. Чим дужче він намагався звільнитися, тим безпораднішим виглядав серед старих петель.
Соня без зусиль виплутала малюка. Опинившись на волі, він одразу завиляв хвостом і лизнув її в ніс. Дівчинка взяла цуценя на руки. Маленьке тепле тільце притулилося до неї, і вона відчула, як сильно цій голодній самотній істоті потрібен хтось поруч. Віднести його додому хотілося без жодних роздумів. Однак тепер вона знала: батько може не дозволити залишити собаку. Отже, доведеться зустрітися з його відмовою, якщо вона пролунає. Ховати цуценя Соня не збиралася.
На порозі вона зупинилася зі знахідкою на руках і відразу оголосила:
— Це Буран. Тепер він житиме в нас.
Андрій подивився на цуценя, потім на доньку. Рішучість він упізнав ту саму, що тоді біля сараю, але тепер Соня не ховала очей і не чекала пострілу. Вона прийшла просто до нього й тримала собаку так, ніби вже відповідала за все, що з нею станеться. Батько зітхнув. Замість відмови, якої дівчинка так боялася, на його обличчі з’явилася усмішка.
— Здоров був, Буран.
Цуценя швидко заповнило собою дім. Воно плуталося під ногами, носилося за метеликами, гризло Наталині капці, вимагало уваги саме тоді, коли про нього ненадовго забували. Уночі вмощувалося клубочком біля Соніних ніг. Після мовчазного, обережного Сутінка цей галасливий незграба здавався цілковитою протилежністю лісовому звірові. З ним неможливо було надовго лишатися зануреною в сумні думки: Буранові постійно була потрібна Соня.
Туга потроху пом’якшилася, хоча зовсім не зникла. Дівчинка розповідала цуценяті про свого вовка, ніби той міг зрозуміти й запам’ятати все почуте. Іноді їй самій ставало легше від цих розповідей. Сутінок лишався десь за деревами, невидимий, недосяжний, але Соня й далі вірила, що він живий. Новий друг посів місце поруч із нею, не витіснивши того, кого вона вже не могла ні покликати, ні погладити.
У заповіднику, де працював Андрій, тим часом з’явилися дивні знахідки. Єгері виявляли рештки зайців і лисиць. Тварини гинули від одного точного укусу в шию, однак хижак з’їдав лише невелику частину здобичі, залишаючи решту. Це відрізнялося від звичної картини. Можна було припустити, що звір поранений, не здатен багато з’їсти або надто ослаб, щоб відтягти тушку. Але самих припущень було недостатньо: треба було побачити самого мисливця.
У місцях знахідок Андрій із колегами встановив автоматичні камери. Вдома єгер про це не розповідав, намагаючись зайвий раз не тривожити доньку. Сам же дедалі частіше повертався думками до Сутінка. Якщо це він, отже, зумів вижити. Але як йому вдається добувати їжу з такою лапою і чи надовго вистачить сил? Андрій не знав відповідей, аж поки одного ранку не відкрив на ноутбуці черговий нічний знімок…
