Саме ці тривоги крутилися в голові в тій березневій електричці. Я непомітно задрімала під рівномірний стукіт коліс, але невдовзі прокинулася від різкого жіночого голосу. Повна контролерка у форменому жилеті стояла над літнім пасажиром з інтелігентним обличчям і наполегливо вимагала квиток.
Старий безладно перевіряв кишені й повторював, що, мабуть, забув гаманець. Жінка й слухати не хотіла, називала його безквитковим пасажиром і обіцяла покликати поліцію. Літній чоловік виглядав таким розгубленим і беззахисним, що я підвелася зі свого місця. Грошей до зарплати залишалося мало, однак я все одно оплатила його проїзд.
Він подякував і спробував пояснити, куди прямує, але раптом урвався. Виявилося, чоловік не пам’ятає ні адреси, ні мети поїздки, ні навіть власного імені. Його пальці помітно тремтіли, а погляд перелякано перебігав з одного пасажира на іншого. Стало зрозуміло, що річ зовсім не в загубленому гаманці.
До кінцевої станції я сиділа поруч і намагалася його заспокоїти. Щоб відволікти від паніки, потроху розповіла про дітей, покійного чоловіка й події, які привели мене до цієї електрички. Незнайомець слухав із дивовижною увагою, хоча двері в його власне минуле залишалися зачиненими. Іноді він заплющував очі, ніби ловив вислизкий спогад, а потім безсило хитав головою.
Я говорила неквапливо й залишала між фразами паузи. Поступово тремтіння в його руках ослабло, він перестав тривожно вдивлятися в кожну платформу. На вокзалі я відвела чоловіка до найближчого відділку поліції, докладно описала нашу зустріч і залишила свої дані. Після цього довелося бігти на роботу, інакше я запізнилася б на початок зміни.
За місяць я спеціально зайшла до відділку й спробувала дізнатися, чи знайшлися його рідні. Жодних відомостей мені не повідомили. Ще якийсь час обличчя старого згадувалося щоразу, коли я сідала до поїзда, але повсякденні клопоти поступово витіснили цей випадок. Зрештою я вирішила, що наші дороги більше ніколи не перетнуться…
