Ця розмова, змінюючи лише окремі слова й ступінь Богданової образи, повторювалася вже третій день. І що наполегливіше він тиснув, то виразніше Марта відчувала: у цій історії щось не збігається.
До недавнього часу Галина Степанівна здавалася їй рідкісним винятком серед свекрух. Вона не приїжджала з раптовими перевірками, не водила пальцем по полицях, не телефонувала о шостій ранку з настановами про суп і сорочки. Тому, коли вона запропонувала продати сільський будинок і перебратися до сина з невісткою, Марта спершу навіть зраділа. Будинок у свекрухи був великий, цегляний, з величезним сирим городом, який навесні перетворювався на сіре болото. Утримувати його самій жінці ставало дедалі важче, а гроші від продажу могли нарешті закрити батьківські борги Марти.
План виглядав розумним. Галина Степанівна позбувається непідйомного господарства, отримує міську кімнату, Богдан стає власником половини квартири, батьки Марти нарешті дихають вільніше. Марта навіть придивлялася до штор для другої кімнати й думала, куди поставити шафу, щоб усім було зручно.
Але приблизно за тиждень до передбачуваного переїзду гладка картина почала розповзатися по швах. Спочатку Галина Степанівна приїхала з рулеткою. Причому не зателефонувала, не постукала, а просто відчинила двері своїм ключем. Як з’ясувалося, Богдан давно зробив матері дублікат і чомусь вважав цей факт не вартим окремої розмови.
Марта в той момент мила підлогу в коридорі. Свекруха, що пахла дорогою, вокзальним протягом і пиріжками з капустою, пройшла по вологому ламінату в брудних черевиках і навіть не помітила темних слідів за собою.
— Так, невістко, — оголосила вона замість привітання, дістаючи з сумки металеву рулетку. — Я тут усе прикинула. Мій дубовий гарнітур у ту маленьку спальню не влізе. Стіна коротка. Значить, ви з Богданчиком перейдете туди, а мені віддасте вашу кімнату. У вас меблі нові, легкі, куди завгодно влізуть.
Марта сперлася на швабру й відчула, як усередині піднімається не гарячий гнів, а щось холодне й прозоре.
— Галино Степанівно, наша спальня залишиться нашою, — сказала вона м’яко, хоча голос довелося стримувати майже фізичним зусиллям. — А ваш гарнітур можна продати разом із будинком або поставити в ту кімнату, де він поміститься.
— Ще чого, — фиркнула свекруха, клацнувши рулеткою так, ніби заводила бензопилу. — Я з цим гарнітуром сорок років прожила. І взагалі, ми з Богданчиком уже обговорили. Він не проти. Квартира ж буде спільна, отже, я теж маю право влаштуватися по-людськи.
Саме тоді в Мартиній голові тихо дзенькнув перший тривожний дзвіночок. «Буде спільна» — як легко це прозвучало, ніби гроші вже отримані, частки оформлені, а сама Марта лише тимчасово затримує природний хід речей. Тоді вона списала все на вікову безцеремонність і втому від переїзду. Але тепер, коли свекруха нібито сиділа на коробках у проданому будинку, а Богдан дедалі наполегливіше вимагав переписати частку без оплати, тихий дзвін перетворився на ревучу сирену…
