Випадок допоміг слідству раніше, ніж план устигли виконати. Вранці до приймального відділення зателефонував чоловік із м’яким улесливим голосом і представився працівником поліції. Він уточнював, чи справді знайдена в лісі жінка перебуває в них.
Черговa медсестра, не знаючи всіх подробиць, відповіла, що пацієнтка жива, стан стабільний, виписка планується найближчим часом. Коли голос попросив номер палати, вона назвала і його.
За пів години Марко увірвався до відділення. Розпатланий, із червоними очима, у пальті, накинутому як-небудь, він хапав поглядом медсестер.
— Де моя дружина? Де Соломія?
До палати він увійшов майже бігом. На порозі завмер. Соломія сиділа на ліжку, бліда, змарніла, із загіпсованою ногою. Однієї миті вистачило, щоб вона побачила в його очах не радість, а тваринний жах. Потім він упорався з обличчям і кинувся до неї.
— Соломіє! Рідна! Ти жива! — Він обійняв її, притиснув до себе, цілував у волосся. — Я думав, втратив тебе. Де ти була? Що сталося?
Вона терпіла його руки, відчуваючи, як усередині підіймається холодна нудота. Як переконливо він грав. Як легко тремтів його голос там, де треба. Якби вона не пам’ятала його обличчя над урвищем, могла б повірити.
— Мене знайшли, — сказала вона.
— Я шукав! Ми весь ліс обійшли. Рятувальники, собаки, волонтери. Я ночами не спав.
— Весь ліс?
— Усюди. Всіма стежками. В усіх ярах.
Брехня була такою прямою, що Соломія майже здивувалася. Він відводив людей в інший бік, але тепер говорив очима люблячого чоловіка.
— Лікарі сказали, ти впала, — обережно промовив Марко. — Ти пам’ятаєш як?
Вона витримала паузу. Дивилася йому в обличчя і бачила, як напружені вилиці.
— Погано. Усе як у тумані.
Полегшення майнуло надто швидко, але Соломія встигла помітити. Марко повірив, що падіння і гарячка забрали в неї головне.
Увесь день він сидів біля ліжка. Приносив фрукти, квіти, поправляв ковдру, говорив із лікарями підкреслено турботливо. Медсестри розчулювалися: як переживає. Соломія слухала його солодкі слова і згадувала, як він сказав «прощавай».
— Ти в мене одна, — шепотів він увечері. — Найдорожча. Я б не пережив, якби…
— Справді?
— Звісно.
Вона відвернулася до вікна. Треба було витримати ще трохи.
Вранці її виписали. У коридорі, за поворотом, чекали Левченко з оперативниками. Технік закріпив мікрофон під блузкою, перевірив дріт.
— Скажіть кілька слів.
— Чути?
Оператор у навушниках кивнув.
— Чисто. Пам’ятайте: голосно, спокійно, прямі запитання.
Левченко нахилився ближче.
— Він упевнений, що ви нічого не пам’ятаєте. Це наша перевага. Не тисніть одразу. Нехай сам почне говорити.
Соломія взяла милиці. Руки в неї не тремтіли, і це дивувало її саму.
— Я готова.
Оперативна група зайняла місце у дворі заздалегідь. Машина стояла за сусіднім будинком. Усередині сиділи Левченко, двоє оперативників і технік із приймачем. Запис увімкнули, коли Соломія підійшла до під’їзду.
У навушниках почувся клац замка, скрип дверей, стукіт милиць по коридору.
— Марку, я вдома, — долинув її голос.
Квартира зустріла запахом алкоголю, брудного посуду і застояного повітря. У вітальні валялися порожні пляшки, попільничка була переповнена, на столі лежали зім’яті фотографії. Марко сидів у кріслі, неголений, п’яний, з каламутними очима. Перед ним стояла пляшка, поруч лежав знімок молодої жінки.
— Ти? — Він підвів голову і кілька секунд дивився на неї так, ніби знову побачив примару. — Соломія…
— Що тут сталося? — спитала вона, повільно проходячи до кімнати.
Він криво всміхнувся і тицьнув пальцем у фотографію.
— Вона мене кинула.
— Хто?
— Ярина. Моя Ярина. Гроші забрала і зникла.
Соломія сіла навпроти. Серце билося сильно, але голос залишався рівним.
— Я не розумію. Яка Ярина? Які гроші?
Марко відпив із пляшки, скривився.
— Усе пропало.
— Поясни мені.
Він дивився на неї каламутно і жалюгідно. Алкоголь розмив обережність, образа вимагала слухача, а перед ним сиділа дружина, яку він усе ще вважав зламаною і такою, що нічого не пам’ятає.
— Коханка моя, — сказав він. — Пів року з нею. Вагітна. Я думав… думав, почнемо заново.
— Ти зраджував мені?
— Так, — видихнув він, і п’яні сльози потекли по обличчю. — Я їй усе розповів. Про виплату, про господарство. Усе. А вона забрала, що знайшла: заощадження, заначку. Сказала, що любить іншого. Номер змінила.
Соломія трохи подалася вперед.
— Яку виплату?
— Страхову. Якби ти померла, мені б виплатили велику суму. І земля залишилася б моя.
У машині за сусіднім будинком Левченко підняв руку, показуючи всім мовчати. Запис ішов.
— Якби я померла? — повторила Соломія. — Чому ти говориш так, ніби я мала померти?
Марко замовк. На секунду в його очах прорізалася тверезість. Але потім обличчя скривилося, і він зло махнув рукою.
— Бо мала! Усе було зроблено. Усе!
— Що було зроблено, Марку?
Він дивився на неї так, ніби ненавидів за те, що вона сидить навпроти — жива, бліда, з милицями, і самим своїм існуванням руйнує його план.
— Я привів тебе на гребінь, — сказав він глухо.
— Навіщо?
— Щоб зіштовхнути.
Слова повисли в кімнаті. Соломія відчула, як по шкірі пішов холод, хоча знала відповідь ще до цієї хвилини.
— Ти штовхнув мене?
— Так! — викрикнув він. — Я штовхнув тебе зі скелі. Сам. Три місяці думав, де краще. Щоб виглядало як нещасний випадок. Щоб ніхто не докопався.
— Заради Ярини?
— Заради грошей! Заради дитини! Заради нового життя! — Він підвівся з крісла, хитаючись. — Ти все одно жила минулим. Богдан, господарство, твої трави, твій біль… А мені треба було далі. Вона чекала дитину. Нам потрібні були кошти.
— І папери?
— Я зробив довіреності. Переписав частку. Підпис… — Він урвався, але вже було пізно. — Яка різниця тепер? Усе зруйнувалося. Ти жива, вона втекла, грошей немає.
Соломія не відступила.
— Ярина знала, що ти збирався зробити?
— Знала, — прошепотів він. — Підштовхувала. Казала, що розлучення все зіпсує, що я платитиму, ділитиму, чекатиму. Ми разом придумали. А потім вона мене кинула.
За дверима під’їзду почулися швидкі кроки. У дворі грюкнула машина. Марко теж почув і підвів голову.
— Скільки ти мене обманював? — спитала Соломія.
— Пів року. Може, більше. Пробач. Я не хотів, правда. Просто…
У двері голосно постукали.
— Відчиняйте! Поліція!
Марко подивився на дружину. У каламутних очах повільно з’явилося розуміння.
— Ти записувала? — прошепотів він.
Соломія нічого не відповіла. За дверима знову вдарили кулаком, і в цьому звуці вже чувся кінець усьому, що він намагався збудувати на її смерті…
