Гул моторів долинув здалеку. Тигриця підвела голову, прислухалася. Соломія побачила, як напружилися її плечі, як здригнувся хвіст. Люди наближалися — багато людей, що пахли бензином, ліками і залізом.
Звір зробив кілька кроків до Соломії. Нахилив велику голову і востаннє лизнув її долоню шорстким теплим язиком.
— Дякую, — прошепотіла Соломія, не стримуючи сліз. — Ти врятувала мене, дівчинко моя. Як я колись тебе. Іди. Прошу, йди, поки вони не під’їхали.
Тигриця дивилася довго і спокійно, ніби розуміла кожне слово. Потім тихо рикнула, розвернулася і ковзнула в зарості. На краю галявини вона озирнулася ще раз. Білий шрам майнув між гілками — і зник. Соломія дивилася туди, де ще тремтіло листя, ніби разом зі звіром у ліс ішла частина її болю…
— Ну й справа, — видихнув Нестор Васильович. — За все життя такого не бачив.
— Ви розкажете про неї? — спитала Соломія. — Не як про чудовисько.
— Розкажу, — відповів старий. — Таке мовчанням закривати не можна. Добро, видно, вміє дорогу пам’ятати.
Рятувальники обережно поклали Соломію на ноші. Фельдшер перевіряв пульс, тиск, ставив короткі запитання, ставив крапельницю вже в машині. Вона відповідала не на все: сили йшли, свідомість пливла. Але коли машина рушила, Соломія все ще дивилася у вікно на стіну лісу і шукала очима смугасту тінь.
У лікарні її одразу повезли на рентген. Черговий травматолог Кравець, сивий, сухий, з уважними руками, обережно обмацував кісточку і хмурився.
— Перелом складний. Зміщення, зв’язки пошкоджені. Як ви взагалі п’ять діб протрималися?
— Мені допомогли, — слабо відповіла вона.
— Мисливці?
— Тигриця.
Кравець підняв брови, але розпитувати не став. Спочатку треба було займатися кісткою, зневодненням, температурою, виснаженням. Історії могли зачекати.
Надвечір до палати зайшов головний лікар Станіслав Романович, з яким Соломія багато років працювала поруч. Він зупинився біля дверей, ніби боявся потривожити її присутність.
— Соломіє, — сказав він тихо. — Жива. Слава Богу. Усе селище піднялося. Марко, кажуть, місця собі не знаходить.
Вона гірко всміхнулася.
— Напевно, дуже переживає.
Станіслав Романович уважно подивився на неї.
— Що сталося? Ти сама впала?
— Мені потрібно поговорити зі слідчим. Терміново. І, будь ласка, не повідомляйте Маркові, що я прийшла до тями. Нікому зайвому не кажіть.
Наступного ранку до її ліжка прийшов Дмитро Левченко — той самий слідчий, який приймав заяву у Марка. Він сів поруч, поклав блокнот на коліно.
— Соломіє Гнатюк, розкажіть усе від початку. Не поспішайте.
І вона розповіла. Про дівчинку на зупинці, про раптову м’якість чоловіка, про «красиве місце». Про гребінь, удар у спину, пальці на мокрому камені. Про обличчя Марка над урвищем. Про Ярину, вагітність, страхову виплату, господарство. Про те, як він не подав їй руки і пішов, певний, що вона мертва.
Левченко записував кожне слово. Обличчя його залишалося стриманим, але погляд ставав дедалі жорсткішим.
— Обвинувачення серйозне, — сказав він, коли Соломія замовкла. — Замах на вбивство з корисливих мотивів. Але в суді самих лише ваших слів може виявитися замало.
— Я жива. Хіба цього недостатньо?
— Він скаже, що ви оступилися самі. Що після травми і жару пам’ять плутається. Захисник чіплятиметься за кожну неточність. Потрібні документи, сліди підготовки, зізнання.
Соломія заплющила очі. Говорити було боляче, але зупинятися вона не збиралася.
— Останніми місяцями він постійно приносив папери. Казав, треба навести лад: страховка, господарство, довіреності. Я підписувала те, що він давав. Не думала…
— Господарство на вас?
— Так. Батьківське. Але він хотів оформити собі частку. Переконував, що так буде простіше.
Левченко пожвавішав.
— Це вже напрям. Запрошу відомості зі страхової і реєстру, підніму довіреності. Подивимося дати, підписи, хто засвідчував. Якщо він готувався заздалегідь, це покаже умисел.
Він помовчав, постукуючи ручкою по блокноту.
— Є ще один варіант. Важкий, але може дати головне.
— Який?
— Він поки не знає, що ви пам’ятаєте. Можливо, взагалі не знає, що ви живі. Якщо втримаємо інформацію, можна провести розмову під запис. Ви повернетеся додому з прихованим мікрофоном і спробуєте вивести його на зізнання.
Соломія дивилася на білу стіну палати. Повернутися в квартиру, де лежать його речі. Сісти навпроти людини, яка розтиснула над нею руки. Слухати його голос. Робити вигляд, що витримає.
— Я згодна.
— Подумайте. Це буде нелегко.
— Мені вже було нелегко, коли я висіла над прірвою. Тепер я хочу, щоб правда пролунала не лише з моїх уст.
За день до палати прийшли Левченко, оперативник і технік із маленьким пристроєм. Слідчий розклав папку.
— Ми дещо знайшли. За чотири місяці до вашого падіння Марко оформив документи, за якими частина господарства переходила йому. Попередньо експерт вважає підпис сумнівним. Крім того, він заздалегідь дізнавався умови страхової виплати у разі смерті подружжя.
Соломія мовчала. Кожен новий папір не дивував, а лише підтверджував те, що душа вже знала.
— Отже, він усе продумував.
— Схоже на те. Але зізнання зробить справу міцнішою.
Оперативник показав крихітний мікрофон.
— Закріпимо під одягом. Ми будемо поруч, у машині. Говоріть чітко, ставте прямі запитання: навіщо привів на гребінь, що зі страховкою, що з Яриною, як готував документи. Не тисніть різко. Якщо відчуєте небезпеку, скажете умовну фразу, і ми зайдемо одразу.
— А якщо він усе заперечуватиме?
— Тоді продовжимо працювати з документами і свідченнями. Але страх і жадібність часто змушують людей говорити більше, ніж вони збиралися.
Наступного ранку лікарі дозволили виписку під розписку. Соломія взяла милиці і довго дивилася у вікно, за яким тягнулася дорога до лісу. Їй належало повернутися не просто додому. Їй належало увійти туди, де любов остаточно стане доказом…
