На четвертий день після зникнення у дворі почали перешіптуватися. Валентина Остапівна, повертаючись із магазину, зупинилася біля лавки, де сиділа Раїса Семенівна з третього поверху.
— Серце не на місці, — говорила Валентина Остапівна. — Соломія ж усім допомагала. Мені скільки разів тиск збивала серед ночі.
— Жінка добра, — погодилася Раїса Семенівна. — Тільки чоловік у неї останнім часом дивний. Раніше хоч розмовляли, а тепер як чужі.
Марко, який проходив повз, уповільнив крок.
— Що значить дивний? — спитав він надто різко.
Жінки переглянулися.
— Та нічого, — поспішила відповісти Раїса Семенівна. — Горе у вас було. Тепер ще це.
Валентина Остапівна стишила голос, але він усе одно почув:
— Я якось молоду жінку біля під’їзду бачила. Гарна, з животом уже. Стояла, ніби когось чекала.
Марко відчув неприємний укол у грудях, але обличчя втримав.
— Може, із соціальної служби. Або з клініки. До Соломії часто зверталися.
— Може, — сказала сусідка, але сумнів у її очах залишився.
Марко зрозумів: треба бути обережнішим. Жалість до зниклої жінки легко могла перетворитися на підозру.
У лісі тим часом тигриця ніби теж шукала спосіб привести допомогу. На п’ятий день вона повернулася не з м’ясом. У пащі в неї бовтався шматок щільної картатої тканини. Вона поклала його перед Соломією і тихо заскімлила.
Соломія взяла клапоть тремтячими пальцями. Тканина була свіжа, не вицвіла, явно від чоловічої сорочки. Отже, десь неподалік ходили люди. Мисливці, збирачі, хто завгодно. І, можливо, зовсім недавно.
— Розумниця, — прошепотіла вона, гладячи тигрицю по морді. — Ти знайшла їхній слід? Ти хочеш, щоб вони знайшли мене?
Тигриця лизнула її руку і сіла біля входу, дивлячись у той бік, звідки принесла тканину. У бурштинових очах було напружене чекання. Соломія вперше за багато днів відчула не просто надію, а майже впевненість: порятунок близько.
Того ж ранку далекою стежкою йшов старий мисливець Нестор Васильович. За плечем висіла стара рушниця, на поясі — ніж, у руках він тримав карту, затерту на згинах. Поруч продирався його дорослий син Павло, ще не такий звичний до лісу, але уважний і впертий. Попереду біг досвідчений пес на прізвисько Грім, сивуватий на морді, але чуткий.
— Тату, тут точно звір ходить? — спитав Павло, розсуваючи гілки.
— Ходить. Лісник казав: козуля до води спускається, кабан уночі землю риє. Місця глухі, людей мало.
Вони зупинилися перепочити біля поваленого стовбура. Нестор Васильович зняв шапку, витер лоба.
— Я сюди ще хлопчиськом із дідом ходив, — сказав він. — Тоді звіра більше було. І тигра зустрічали.
— Зараз теж?
— Сліди бачили. Одна тигриця тримається цих місць. Людей не чіпає, якщо до неї не лізти.
Грім раптом зупинився. Вуха піднялися, ніс затремтів. Пес коротко заскімлив і потягнув праворуч, до кам’яних виходів, де між валунами густо ріс чагарник.
— Що там? — насторожився Нестор Васильович.
Грім рвався сильніше, дряпав землю лапами, але не гавкав. Старий мисливець знав: так собака поводиться не на дрібну здобич. Так він відчуває або великого звіра, або біду.
— Тримайся поруч, — сказав він синові і зняв рушницю з плеча. — Без різких рухів.
У розщелині Соломія почула людські голоси. Спочатку вирішила, що це знову марення. Потім розрізнила кроки, скрип ременів, скімлення собаки. Люди були близько — так близько, що серце забилося болісно і часто.
Тигриця підвелася одразу. Шерсть на загривку стала дибки, тіло напружилося. Вона ступила до виходу, закриваючи Соломію собою. З грудей вирвалося тихе попереджувальне гарчання.
Соломія зрозуміла: звір готовий захищати її від людей. Але в людей рушниці. Якщо вони побачать тигрицю раніше, ніж почують голос, усе закінчиться пострілом.
— Іди, — прошепотіла вона. — Рідна, іди. Вони злякаються. Вони тебе вб’ють.
Тигриця не зрушила.
Кроки наближалися. Грім скімлив усе голосніше. Соломія набрала повітря. Горло боліло, голос майже не слухався, але це був її шанс.
— Люди! — крикнула вона, і крик зірвався на хрип. — Допоможіть! Я тут! Тільки не стріляйте!
Ззовні все стихло.
— Чув? — прошепотів Павло.
— Чув, — відповів Нестор Васильович. — Жінка.
Вони обережно рушили до каміння. Грім рвався вперед, але старий тримав його за нашийник. Між листям щось блиснуло — може, скло, може, метал. А потім із розщелини знову долинув слабкий, але виразний голос:
— Допоможіть… Нога зламана. Я між камінням.
— Хто там? — голосно спитав Нестор Васильович.
— Соломія Гнатюк. Я із селищної лікарні. Тільки звіра не чіпайте. Прошу.
Мисливці зазирнули між валунами — і завмерли. У вузькій кам’яній щілині лежала схудла бліда жінка, а біля входу стояла величезна тигриця, загороджуючи її своїм тілом.
— Тигр! — видихнув Павло і підняв рушницю.
— Не стріляй! — закричала Соломія так відчайдушно, що голос зірвався. — Вона мене врятувала!
Нестор Васильович підняв руку, не зводячи очей зі звіра.
— Опусти.
— Тату…
— Опусти, кому кажу. Бачиш, не кидається.
Павло повільно опустив ствол. Тигриця стежила за кожним рухом, але не гарчала. Вона стояла насторожено, могутньо, готова зникнути або кинутися, але в її поведінці не було сліпої люті.
— Скільки ви тут? — спитав старий.
— П’ятий день. Чоловік зіштовхнув мене з гребеня. Думав, я розіб’юся. Я впала в кущі, зламала ногу. А вона… — Соломія подивилася на тигрицю. — Вона знайшла мене. Годувала. Воду приносила. Гріла.
— Такого не буває, — прошепотів Павло.
— Буває те, що бачимо, — глухо сказав Нестор Васильович.
— Я десять років тому витягла її з петлі, — сказала Соломія. — Поранену. Бачите шрам на грудях? Це від того дроту. Вона запам’ятала.
Старий довго дивився на білу смугу на тигрячих грудях. Потім похитав головою.
— Павле, до машини. Швидко. Там зв’язок має бути. Викликай рятувальників і медиків. Жінка жива, перелом, п’ятий день у лісі. Потрібні ноші.
Син кивнув і побіг униз стежкою. Нестор Васильович залишився біля розщелини, намагаючись не робити різких рухів.
— А ви її справді не боїтеся?
Соломія втомлено всміхнулася.
— Як боятися того, хто не дав тобі померти?
Тигриця відступила на кілька кроків, ніби зрозуміла: ці люди прийшли не вбивати. Нестор Васильович обережно допоміг Соломії вибратися з тісної щілини, підклав їй під голову свою куртку, дав води з фляги. Звір спостерігав із-за кущів, не йдучи, але й не наближаючись. Допомога була вже поруч, і смугаста вартова ніби вирішувала, чи можна передати людину іншим рукам…
