Вранці тигриця підвелася безшумно. Потягнулася всім довгим тілом, позіхнула, показавши страшні ікла, і зникла між кущами. Соломія залишилася сама, але колишній бездонний страх уже відступив. Десь поруч була та, хто впізнала її і чомусь вирішила охороняти.
День тягнувся важко. Спрага сушила горло, нога палала, голова паморочилася. Соломія то засинала, то прокидалася від кожного шереху. Опівдні тигриця повернулася. У зубах вона тримала шматок свіжого м’яса. Поклала здобич поруч, відступила на крок і подивилася вичікувально.
Соломію занудило. Думка про сире м’ясо здавалася неможливою. Але голод ішов уже третю добу, і тіло хотіло жити сильніше, ніж вона хотіла відвертатися. Вона відрізала маленький шматок ножем, довго тримала його в пальцях, потім змусила себе прожувати. Дикий смак, кров, жорсткі волокна. Шлунок стиснувся, але прийняв їжу. За деякий час тілом пройшла слабка, обережна сила.
Тигриця дивилася, як вона їсть, і муркотіла майже нечутно. Коли Соломія відклала ніж, звір підібрав решту і відтягнув убік.
Так почалися дивні дні між життям і смертю. Тигриця йшла і поверталася. Іноді приносила м’ясо, іноді просто лягала біля входу, віддаючи Соломії тепло. Щоразу вона обнюхувала хвору ногу і невдоволено фиркала, ніби розуміла: там біда, яку не можна виправити лапами. Уночі її дихання поруч здавалося надійнішим за будь-які людські обіцянки.
Одного разу неподалік завили вовки. Звук пройшов по розщелині холодом. Соломія заклякла: зграя могла вчути слабку, поранену людину. Але тигриця миттєво підвелася. Шерсть на загривку стала дибки, з грудей вирвався низький рик, такий глибокий, що каміння ніби відповіло йому. Виття обірвалося. Вовки більше не наближалися.
— Моя вартова, — прошепотіла Соломія, коли звір знову ліг поруч. — Мій страшний смугастий ангел.
У довгі години чекання вона згадувала людей, яким колись допомагала. Старого сусіда, якому носила ліки і міряла тиск ночами. Молоду жінку, яку в заметіль довезла до лікарні, коли машина швидкої допомоги не змогла пробитися дорогою. Дітей із високою температурою, самотніх старих, тяжких хворих, людей, які потім забували навіть сказати дякую. Вона не чекала вдячності. Так її вчила мати: добро не треба тримати на долоні й показувати, воно саме знайде дорогу назад.
Після смерті Богдана Соломія майже перестала вірити цим словам. Надто багато вона віддала, а натомість отримала порожню кухню, холодну спину чоловіка і тишу в дитячій кімнаті.
Тепер її зігрівала тигриця. Не родич. Не людина, якій вона довіряла. Звір, урятований колись без розрахунку.
— Десять років минуло, — тихо сказала Соломія, гладячи широку морду. — Люди за місяць забувають добро, а ти пам’ятаєш.
Тигриця м’яко штовхнула її головою в плече, ніби погоджувалася.
Пізніше звір приніс воду. Соломія не одразу зрозуміла, що тигриця тримає в пащі пом’яту пластикову пляшку. Усередині плескалася каламутнувата, але справжня вода. Тигриця поклала пляшку поруч і сіла, чекаючи. Соломія тремтячими руками відкрутила кришку і пила маленькими ковтками, плачучи від слабкості й вдячності. Кожен ковток повертав їй не лише сили, а й надію.
Якщо в лісі знайшлася пляшка, отже, тут бувають люди. Мисливці, збирачі, хто завгодно. Отже, вона ще не зникла зі світу остаточно.
Коли Соломія трохи зміцніла, тигриця допомогла їй дістатися до струмка. Звір ішов поруч повільно, зупинявся, озирався, тихо порикував, ніби підганяв і підтримував. Соломія повзла на руках, волочачи зламану ногу, відпочиваючи після кожного метра. Шлях до води став катуванням, але біля струмка вона пила довго, вмивала обличчя, змивала з долонь засохлий бруд і кров. Чиста холодна вода здалася їй дорожчою за все на світі.
Тигриця стояла неподалік і сторожила. Потім провела її назад до розщелини, лягла біля входу і поклала голову на лапи.
Але сил усе одно залишалося мало. Надвечір піднімався жар, думки плуталися. Соломія розуміла: м’ясо, вода і тепло продовжують життя, але не лікують перелом. Нога запалювалася. Якщо люди не з’являться найближчими днями, навіть така вірна вартова не втримає її на краю.
Тепер Соломія хотіла вижити не лише зі страху смерті. Вона хотіла розповісти правду. Хотіла, щоб Марко не отримав її землю, не стояв серед сусідів з опущеними очима, приймаючи жалість, не називав убивство нещасним випадком. Вона хотіла ще раз побачити вулики, батьківський будиночок, старі дерева біля паркану. І щоразу, коли відчай підступав надто близько, тигриця поверталася з хащі, лягала поруч, і всередині знову підіймався тихий упертий голос: тримайся.
Тим часом — ще того вечора після гребеня — Марко повернувся додому. Він припаркував машину у дворі і кілька хвилин сидів, не відчиняючи дверцят. Дивився на свої долоні — ті самі, якими не простягнув руку дружині. Пальці тремтіли.
— Усе зроблено, — сказав він уголос, ніби переконував не лише себе, а й порожнє подвір’я. — Тепер усе.
Треба було зіграти тривогу. Не надто голосно, не надто одразу, але переконливо. Він вийшов із машини, потер обличчя долонями, підняв голову. На балконі другого поверху сусідка Валентина Остапівна поливала квіти.
— Марку, а де Соломія? — спитала вона. — Ви ж разом у ліс поїхали.
Він зробив обличчя розгубленим, голос — надламаним.
— Валентино Остапівно, я сам не розумію… Вона зникла.
— Як зникла?
— Розійшлися стежками. Вона по гриби пішла, я трохи вбік. Домовилися зустрітися біля машини. Я прийшов — її немає. Шукав до темряви, кликав. Нічого.
Сусідка сплеснула руками, ледь не впустивши лійку.
— Може, іншою дорогою додому повернулася?
— Перевірив. Удома порожньо. Завтра до поліції піду. Нехай піднімають пошуки.
— Бідна Соломійка, — прошепотіла жінка. — Така душа. Усім допомагала.
Марко кивнув, приймаючи співчуття, і піднявся до квартири. Шукати він не збирався. У його голові все вже було закінчено: дружина лежить десь унизу, тіло знайдуть не одразу, якщо взагалі знайдуть. А коли знайдуть, усе буде схоже на падіння.
Наступного дня він прийшов до місцевого відділення поліції. Слідчий Дмитро Левченко, чоловік років сорока з уважними втомленими очима, записував свідчення неквапливо.
— Отже, ви розійшлися на стежці?
— Так. Соломія любить ходити сама. Каже, так ліс краще чує. Ми іноді так робили.
— О котрій?
— Близько другої. О п’ятій мали зустрітися біля машини.
— Вона могла заблукати?
Марко тяжко зітхнув.
— Після смерті сина вона стала неуважною. Задумається і йде, куди очі дивляться. Я боявся, що одного дня таке станеться.
Левченко підвів на нього погляд.
— У тих місцях є круті схили, яри?
— Є, — відповів Марко і опустив очі. — Я про це і думаю. Могла оступитися.
— Організуємо пошуки. Рятувальники, волонтери, кінологи. Ви покажете місце, де розійшлися, і де вже дивилися.
— Звісно. Усе покажу.
Слідчий закрив блокнот.
— Надію втрачати рано. У лісі люди тримаються кілька днів.
Марко вдячно кивнув. Усередині він залишався майже спокійним. З такої висоти не виживають. А якщо навіть дивом виживають, без допомоги довго не протягнуть.
Увечері він зателефонував Ярині з вуличного автомата в людному місці.
— Ну? — її голос тремтів.
— Усе, — сказав він тихо. — Нещасний випадок. Зірвалася з гребеня.
Пауза в слухавці стала довгою.
— Ти впевнений?
— Там висота і каміння. Ніхто б не вижив.
— А поліція?
— Я заявив, що вона загубилася. Завтра поведу пошуковиків не туди. Усе буде як треба.
— Може, дарма ми… — Ярина ковтнула. — Може, треба було інакше?
— Пізно. Ти сама казала: дитина скоро, грошей немає. Після виплати почнемо заново.
Вона помовчала.
— Гаразд. Тільки обережно.
Вранці пошукова група вийшла до лісу. Марко показував розвилки, впевнено відводячи людей від справжнього гребеня. Собаки брали старі сліди, тягнули до болотистої низини. Рятувальники прочісували кущі, зазирали в яри, кричали ім’я Соломії. До вечора нікого не знайшли.
— Завтра розширимо район, — сказав старший групи.
Марко кивнув із виглядом людини, змученої тривогою. Насправді йому здавалося, що все йде бездоганно. Ще кілька днів — і пошуки ослабнуть, потім їх згорнуть, а далі почнуться документи, виплата, земля і нове життя, заради якого він уже переступив через усе…
