Ззовні почулися кроки.
Не легкі, не мишачі. Важкі, м’які, обережні. Хтось великий рухався по листю, зупинявся, втягував повітря і знову наближався. Соломія розплющила очі. Біля входу в розщелину в темряві горіли два бурштинові кола.
Хижак.
Серце вдарило так сильно, що біль у нозі на мить відступив. Вона спробувала забитися глибше, але камінь упирався в спину. Тікати було нікуди, кричати не було сил. Соломія заплющила очі і ледь чутно прошепотіла:
— Тільки швидко. Будь ласка, швидко…
Але звір не кинувся. Він стояв біля входу, тихо сопів, ніби розбирав у повітрі запах, загублений багато років тому. Соломія привідкрила очі. Місячне світло лягло на широку морду, смугасту шерсть, могутні плечі. Тигриця. Велика, доросла, сильна. На грудях біліла нерівна стара смуга.
Соломія не повірила одразу. Надто неймовірною була ця поява. Надто схожою на марення людини, що помирає. Але шрам був там, де колись дріт врізався в молоде тіло.
— Дівчинко моя, — видихнула вона. — Невже це ти?
Тигриця підняла голову. Бурштинові очі уважно вдивилися в її обличчя. Потім звір обережно витягнув шию і шорстким теплим язиком лизнув її руку.
Це був не рух хижака перед нападом. Це було впізнавання.
Соломія заплакала беззвучно. Тигриця, яку вона колись витягла з петлі, повернулася до неї з темряви. За десять років людське життя встигло зруйнуватися і змінитися, а звір пам’ятав.
— Ти виросла, — шепотіла вона. — Яка стала велика… І ти мене не забула.
Тигриця лягла біля входу, притулившись боком до каміння. Від її тіла йшов густий живий жар. Холод у розщелині ніби відступив. Соломія, майже не вірячи собі, посунулася ближче, наскільки дозволяла нога, і вперше за три ночі відчула тепло. Засинаючи поруч із диким звіром, вона думала про дивну справедливість світу: той, хто був зобов’язаний подати їй руку, пішов, а та, кого люди звикли боятися, лягла біля входу і закрила собою ніч…
