На його обличчі майнуло щось схоже на біль. На одну коротку мить Соломії здалося, що він схаменеться. Що в ньому ще є колишній Марко — той, хто сидів біля дитячого ліжечка, хто не міг вимовити й слова на похороні сина, хто колись був їй найближчим. Але тінь зникла. Чоловік над урвищем знову став чужим і остаточно рішучим.
— Прощавай.
Пальці розтиснулися. Камінь пішов угору, небо розпалося на гілки і сірі плями. Вітер ударив у вуха. Соломія падала, чекаючи удару об каміння, але її прийняв густий чагарник на бічному уступі. Гілки хруснули під тілом, обдерли обличчя і руки, пом’якшили падіння. У лівій нозі спалахнув такий біль, що крик застряг у горлі.
Згори долинув голос Марка, далекий і рівний:
— Пробач…
Потім зашурхотіли кроки. Він ішов. Залишав її внизу, певний, що все закінчилося, і Соломія, провалюючись у темряву, встигла зрозуміти: тепер між ними лежить не урвище, а прірва, яку вже нічим не заповнити…
Свідомість повернулася ривком, коли день уже хилився до вечора. Спочатку Соломія не зрозуміла, де перебуває. У ніс бив запах сирої землі, пом’ятого листя і крові. Потім біль у нозі піднявся хвилею, захлиснув усе тіло, змусивши застогнати крізь стиснуті зуби.
Вона спробувала поворухнути пальцями лівої стопи. Не вийшло. Нога розпухла, чобіт тиснув, кісточка була вивернута неприродно. Соломія надто довго працювала в лікарні, щоб обманювати себе: перелом. Найімовірніше, зі зміщенням.
Вона спробувала підвестися. Світ хитнувся, перед очима попливли темні кола, до горла підступила нудота. Довелося опуститися назад у кущі й чекати, поки дихання стане рівнішим. Місце, куди вона впала, виявилося вузькою розщелиною між валунами. Згори її майже не було видно: чагарник закривав уступ щільним зеленим дахом.
Марко думав, що вона розбилася на дні. Він дуже хотів так думати. Він вибрав місце саме для цього.
Пам’ять поверталася шматками, і кожен шматок ранив сильніше за фізичний біль. Марко. Ярина. Дитина. Страхова виплата. Господарство. Документи, які він останнім часом підсовував їй: підпиши, так буде простіше, потім не доведеться бігати по інстанціях. Вона підписувала. Не кожен рядок читала. Довіряла йому. Після смерті сина їй здавалося, що вже чоловік-то точно залишився на її боці.
Вона заплакала не через ногу. Перелом був зрозумілим, чесним, його можна було назвати і лікувати. Зрада розповзалася всередині каламутною отрутою. Шістнадцять років шлюбу, спільні сніданки, Богданові перші кроки, потім могила, біля якої вони стояли поруч. Усе це Марко поклав на одну шальку, а гроші й іншу жінку — на іншу. І зробив вибір.
Ніч прийшла швидко і холодно. Соломія навкарачки, волочачи зламану ногу, дісталася до сухішої щілини між камінням. Кожен ривок відгукувався в кісточці білим спалахом, і вона зупинялася, притискаючись чолом до землі, щоб перечекати біль. Діставшись укриття, забилася всередину, натягнула куртку до підборіддя і згорнулася, наскільки дозволяла нога.
Одяг промок від листя і бруду. Тіло тремтіло, зуби цокотіли так, що боліла щелепа. У темряві жив ліс: хтось шарудів у листі, десь хруснула гілка, далеко внизу перекочувалася вода. Іноді з глибини долинав важкий кашляючий звук, і Соломія завмирала, боячись навіть вдихнути.
Вона намагалася думати спокійно. До дороги далеко. Стежка нагорі безлюдна. Марко, якщо почнуть шукати, напевно, поведе людей в інший бік. Кричати марно: людський голос не долетить до селища, зате звірі почують. Із переломом їй самій не вибратися.
Залишалося чекати. І це чекання було страшнішим за біль.
Під ранок вона провалилася в короткий рваний сон. Прокинулася від спраги. У роті було сухо, язик прилип до піднебіння, губи потріскалися. Сонце піднялося, але в розщелині залишалося сиро і холодно. Ліва стопа розпухла ще більше, шкіра біля кісточки натягнулася і посиніла. Будь-який рух віддавався гарячою пульсацією.
Десь праворуч, за кущами, вона вловила слабке дзюрчання. Струмок. Метрів п’ятдесят — дрібниця для здорової людини і майже неможливість для неї.
Соломія виповзла назовні і спробувала підвестися. Варто було перенести вагу, як біль ударив у голову сліпучим світлом. Вона впала на землю і закусила губу, щоб не закричати. Тоді поповзла. Чіплялася долонями за коріння, ліктями розсувала мокре листя, здоровою ногою намагалася відштовхнутися. Зламана нога тяглася слідом, і кожен поштовх виривав стогін.
За кілька метрів сили скінчилися. Піт заливав очі, серце билося нерівно, у вухах шуміло. Струмок усе ще звучав попереду — близький і недосяжний. Соломія лежала обличчям у листі й розуміла: не доповзе.
Назад добиратися було ще важче. До кам’яної щілини вона повернулася вже надвечір, знесилена і тремтяча. Між двома каменями знайшлася маленька калюжа дощової води — каламутна, із землею і листям. Соломія пила її жадібно, не думаючи про бруд. Вода на кілька хвилин повернула їй здатність мислити.
У напівтемряві укриття вона знову перебирала останні місяці. Тепер усе виглядало інакше. Марко не просто став похмурим — він віддалявся. Не просто затримувався — йшов до іншої. Не просто вовтузився з паперами — готував її смерть. Розмови про страховку, довіреності, частки, «порядок у господарстві» були не турботою. Це була підготовка. Вона згадувала його руки, які ввечері поправляли ковдру, а вдень, можливо, вже прикидали, як зіштовхнути її з висоти.
Наприкінці другого дня почалася гарячка. Нога стала гарячою, шкіра навколо перелому почервоніла. Спрага повернулася, гостра і зла. Соломія то провалювалася в каламутний сон, то розплющувала очі і не одразу розуміла, чи ще жива. Їй ввижалася кухня, кран із холодною водою, біла чашка на столі. Потім — Богдан, маленький, у синій кофті, яку вона так і не змогла викинути.
— Мамо, тримайся, — говорив він уві сні серйозно, по-дорослому. — Тобі ще рано до мене.
— Богданчику, — шепотіла вона пересохлими губами. — Синочку…
Але дитина зникала, і разом із нею гасло світло.
До третьої ночі надії майже не залишилося. Соломія лежала в кам’яній щілині, прикрита вологим листям, слухала дихання лісу і думала, що її тіло можуть знайти за місяць, за рік або ніколи. Марко скаже: заблукала. Люди похитають головами. Потім звикнуть. А батьківська земля перейде до нього, як він і розраховував.
Ця думка пекла сильніше за жар. Соломія уявляла, як чужі руки відчиняють будиночок біля пасіки, рахують вулики, мішки, старі батькові інструменти, в’язки трав, ніби все це можна перевести у вигоду. Їй хотілося підвестися хоча б з упертості, доповзти до людей, вимовити ім’я Марка вголос. Але тіло не слухалося, голос ламався, а над розщелиною згущалася темрява, і здавалося, ліс уже готовий укрити її слід мокрим листям…
