— Соломіє, ти чого там застигла?
Голос Марка вирвав її зі спогадів. Вона стояла посеред стежки, так міцно стискаючи ручку короба, що пальці побіліли.
— Замислилася, — сказала вона. — Іду.
Ліс попереду розступився. За невеликою галявиною починався кам’янистий підйом до скельного виступу. Марко пішов першим, упевнено вибираючи шлях між камінням. Соломія дерлася слідом, притримуючи короб однією рукою і чіпляючись другою за виступи. Останні метри далися важко: мокрий камінь ковзав, дихання збивалося, серце стукало у скронях.
Але коли вони вийшли на майданчик, втома зникла.
Перед нею розкрився ліс — величезний, осінній, безкрайній. Унизу сріблилася річка. По схилах лежали жовті плями беріз, темна хвоя, багряне листя. Далеко на обрії ледь виднілися дахи селища, маленькі, ніби іграшкові. Гребінь підіймався над річкою високо, і від відкритої висоти трохи паморочилося в голові.
— Марку, — видихнула Соломія. — Як красиво… Я й не знала, що тут таке місце.
Він стояв за її спиною, не підходячи до самого краю. Обличчя було нерухоме, руки стиснуті.
— Ти зблід. Тобі недобре?
— Усе нормально. Просто висоти не люблю.
— Тоді стій далі. Я тільки знімок зроблю, і підемо.
Вона підійшла ближче до краю. Вітер одразу торкнув волосся біля скронь, холодно провів по обличчю. Унизу темніли кущі, ріс молодий підріст, між камінням блищала вода. Соломія підняла телефон. На чорному екрані на мить відбилося її обличчя — втомлене, розчервоніле від підйому, майже щасливе.
— Дякую, що привів мене сюди, — сказала вона, не озираючись. — Давно ти мені такого не дарував.
— Так, — відповів Марко. — Місце підходяще.
Слово прозвучало дивно. Не «красиве», не «тихе», а саме підходяще. У голосі чоловіка лежала важкість, ніби він не милувався краєвидом, а ставив крапку в давно вирішеній справі. Соломія почула, як за спиною шаркнули підошви. Марко наблизився.
— Соломіє, — сказав він тихо.
— Що?
— Соломіє.
Удруге її ім’я прозвучало так чужо, що вона встигла лише здригнутися. Обидві його долоні вдарили її між лопаток.
Світ різко зсунувся.
Вона хитнулася вперед, повітря вибило з грудей, кам’яний край майнув під ногами і зник. Соломія змахнула руками. Пальці ковзнули по мокрому каменю, зірвалися, знову зачепилися — і намацали вузький виступ. Тіло повисло над порожнечею. Ноги вдарилися об стіну і не знайшли опори.
— Марку! — закричала вона, задерши голову. — Допоможи!
Нагорі з’явилося його обличчя. Він дивився вниз без жаху, без розгубленості. Майже спокійно. Так дивляться на неприємну роботу, яку вже вирішили довести до кінця.
— Дай руку! — зірвався її голос. — Я падаю!
Марко не поворухнувся.
— Пробач, — сказав він. — Іншого виходу немає.
Слова не вкладалися у свідомість.
— Що ти кажеш? Марку, руку! Я не втримаюся!
Він нахилився трохи ближче.
— Ярина чекає дитину. Нам потрібні гроші.
Соломія кліпнула. Пальці німіли, нігті дряпали камінь, під ними виступала кров.
— Яка Ярина?
— Моя. Уже пів року. Вона вагітна.
Страх на мить відступив, поступившись місцем крижаному, ясному розумінню. Він привіз її сюди не миритися. Не показати красу. Не повернути втрачене тепло. Він привіз її до краю, щоб зіштовхнути.
— Ти хочеш мене вбити?
— Не хочу, — роздратовано сказав він, ніби вона чіплялася до дрібниці. — Доводиться. Після нещасного випадку буде виплата. Господарство теж залишиться мені. Вистачить, щоб почати заново.
— Господарство? — Вона ледь чула себе. — Земля моїх батьків?
— Вона все одно має перейти мені. Я підготував документи.
Соломія дивилася на нього знизу вгору. На людину, з якою ховала сина. З якою мовчала ночами, коли біль не давав дихати. Якій вірила навіть тоді, коли він став різким і холодним. Їхнє спільне життя стиснулося до його обличчя над урвищем і до фрази про гроші.
— Марку, — прошепотіла вона, відчуваючи, як виступ іде з-під пальців. — Заради Богдана. Заради нашого хлопчика. Витягни мене…
